Полонений пагорбів

Виснажений мандрівник у запорошеному плащі ступив на поріг корчми. Відкинув з обличчя капюшон і попрямував до єдиного вільного столика. Незнайомець з цікавістю оглядав приміщення — напрочуд чисте й охайне, зі свіжою соломою на дощатій підлозі та яскравими ситцевими фіранками на вікнах. З не меншим інтересом витріщалися на мандрівника селяни, що грілися біля вогнища. Третій день мрячив осінній дощ, роботи на полях уже не було — ось і просиджували вони в корчмі за кухолями пінистого пива.

— Чого бажаєте, пане? — Рожевощока дівчина в білосніжній блузі та чорному корсеті посміхнулася відвідувачеві. Червоні спідниці її зметнулися пінною хвилею.

— Чи маєте ви запечену гуску та глечик вина? — хрипко запитав той.

— Для такого важливого пана знайдеться, — підморгнула служниця, зазначивши, що гість їхній небідний — золоті перстні на пальцях, а поли плаща скріплені красивою самоцвітною брошкою.

— А чи не знайдеться кого розпитати про Чорнолісся? — блиснув чорними очима мандрівник і зняв одну з каблучок. Простягнув служниці. Щоки її, здавалося, стали ще яскравішими, вона злодійкувато озирнулася, швидко сховала каблучку й пообіцяла розповісти все, що знає про нечисте місце, одразу після того, як принесе гуску й вино.

Невдовзі птах, що стікав жиром, з хрусткою рум'яною скоринкою вже димів перед гостем, а жвава дівчина сиділа навпроти.

— Що хотів би пан дізнатися про лихі місця? Місцеві бояться ходити туди — кажуть, не повертався ще ніхто з лісу... Чудеса дивні там відбуваються — розповідають, ніби живуть там дикі люди та звірі чарівні...

— Чи не чув хто про зеленокосих дів, із хвостами зміїними? — перебив її мандрівник, і очі його блиснули надією — здалеку він шлях тримав і не хотілося вірити, що стільки доріг даремно пройдено, і не знайде він володарку снів своїх... Ось уже три зими снилася йому чаклунка з лісу потойбічного.

— Як же не чув — чув, — відгукнулася дівчина. — Кажуть, ніби шкіра їхня — якщо здерти з живої ще тварини — зцілює від хвороби будь-якої!.. А ще...

— Не шкіра мені зміїна цікава, а легенди про королеву їхню.

— Ну... багато чого говорять про зміюку-то... Ніби жоден юнак не втік ще від чар її бісівських. Того року наречений Розетти, подруги моєї, згинув. Кажуть так — почув він музику чарівну та й кинувся туди, звідки линула вона. А це королева змій на сопілочці грала, нареченого собі шукала. Тільки після зміїного весілля того хлопчина не повернувся — не бачив його більше ніхто в селищі, а Розетта, бідолашна, до монастиря пішла, от біда-то...

— А що ще кажуть? — жадібно запитав мандрівник, перериваючи голосіння служниці.

— Що проклята вона — ось що. Ніби дівчиною вона була звичайною, та тільки заздрісна і норовлива. Ось і покарали її духи лісу — за норов дикий та за те, що скарби нелюдів поцупити намагалася. Відтоді, кажуть, і сторожить вона злато та каміння самоцвітні...

Мандрівник дівчину слухав та від гуски м'ясо відщипував, вином його запиваючи. Погляд його затуманився, ніби не тут були думки його. Невдовзі служницю трактирник гукнув, і вона, посміхнувшись винувато, попрямувала в бік кухні.

...Тихо шелестіло сухе ламке листя під ногами мандрівника, а пильні очі уважно дивилися вперед — недарма селяни стороною ліс обходили, небезпечно було одному на стежки його ступати. Раз у раз крики чиїсь лунали, гілки тріщали, ніби ломився хтось через підлісок, а то й плакав невидимий дух, стогнав дико... Але йшов далі мандрівник, і твердий був його погляд. Вірив він — не може чарівна діва злісною тварюкою бути.

Захід сонця забарвив кров'ю верхівки дерев, коли подорожній вийшов на галявину, зарослу пожовклими, висохлими за літо травами. Між темних стовбурів блиснули зелені вогники, метеликами майнули вони в гущавину, і кинувся за ними юнак. Ледве перетнув він галявину, як величезний камінь побачив, мохом зарослий, а на ньому — гору золота. І сиділа на камені діва зеленокоса зі зміїним хвостом — очі бурштиновим блиском горять, уся в каміннях самоцвітних, а шкіра — біліша за мармур.

— Що шукаєш ти, Каюм, у хащах моїх? — запитала. А сама посміхається — та так солодко, що серце у мандрівника забилося птахом, у пастки спійманим. Не здивувався він, що ім'я його діва знає, впав перед нею на коліна, а слова сказати не може — ніби запечатав хтось губи його. А королева зміїна продовжила: — Пам'ятаю, що зустрічалися ми на межі снів і дійсності, та не думала я, що наважишся в дорогу таку довгу вирушити. Невже заради мене дім рідний покинув?

Кивнув Каюм, а сам відчуває, що не жити йому більше без бурштинових очей цих, все життя б дивився в них. Змієїда ж розреготалася, хвостом по землі вдарила, і гул страшний із надр її пішов.

— Брешуть усе про мене, рідний, люблять люди казки... Не стражниця я над скарбами, та й юнаки вродливі мені без потреби. — Королева зміїна хижо вперед подалася, ніби напасти на юнака вирішила. Але тут же з каменю сповзла та вбік метнулася — з-під землі, що спучилася, моторошна морда показалася, і виповзла на світ білий змія величезна.

Затремтів від страху Каюм, та ні крикнути не зміг, ні кинджал дістати — оніміло тіло, наче зв'язав хтось його. Зашипіла змія і кинулася вперед. Темрява відчинила свої обійми нещасному, і лише сміх тихий почув він, перш ніж крізь землю провалитися.

...А в селищі нова байка народилася — про зміїного принца, що в підземеллі Чорнолісся живе та дів юних заманює. Кажуть, рожевощока дівчина, що в корчмі служила, навесні до лісу пішла — надто їй принц сподобався.