Зачарований принц

Елізі знову снився замок, захований у дрімучій хащі. Знову вона бігла назустріч невідомості вузькою стежкою між древніх перекручених дерев. По їхніх замшілих стовбурах вився плющ, з гілок звисав мох, а підлісок, що густо розрісся в цьому лісі, хапав її за сукню та не давав йти далі. Шматочки легкого рожевого шовку залишалися на тонких гілках, здавалося, що це якісь ніжні квіти вкривають кущі. Постійно озираючись, дівчина переляканою ланню намагалася встигнути до замку до повного місяця. Але щоночі вона прокидалася якраз перед тим, як дивні туманні тіні встигали схопити її...

Старий король божеволів від відчаю, він бачив, що його донька прокидається щоранку дедалі більше перелякана, а потім з божевільним виглядом та сплутаним волоссям блукає замком, наче привид, лякаючи слуг і придворних. А він старий, дуже старий. Йому потрібні спадкоємці, а його син занадто молодий і гарячий. І — не може подарувати йому онука... Залишається одна надія на продовження роду — Еліза. А хто захоче взяти дружини божевільну принцесу?

...У ворота замку постукала стара бабця в лахмітті. Її сиві патли висіли майже до землі, гачкуватий ніс і бородавки під підсліпуватими очима викликали огиду. Слуга, гидливо зморщився та провів жебрачку на кухню, закони гостинності в королівстві не дозволяли залишити бідняка за порогом. Бабця все повторювала гугнявим голосом, що їй потрібно поговорити з королем, і що вона знає, в чому причина божевілля його дочки...

Король почув про дивну гостю від зброєносця і попросив привести жебрачку до камінної зали. Там же сиділа, кутаючись у шаль, божевільна принцеса.

— Що ти знаєш про це прокляття? — глухо запитав нещасний король.

— Я знаю, хто винен у цьому, — відповідала відьма, — я приготую зілля для твоєї доньки, і воно дасть їй змогу потрапити туди, куди прагне її душа в цих мріях. Знай же, що ліс у її снах існує насправді, і живе там той, хто розвіє ці чари. Але він вимагатиме свою плату.

— Я дам йому стільки золота, скільки він захоче! — вигукнув король. — Я віддам йому половину свого королівства!

Але стара лише похитала головою.

— Не потрібне йому твоє королівство, і золото ні до чого. Він набагато багатший за тебе. Віддай йому принцесу.

Король задумливо дивився на полум'я. Його дочка гладила рукою шаль і тихо співала. Він не зміг розчути слів, але чомусь мотив цієї пісні здався йому дуже знайомим. Король підійшов ближче. Еліза співала колискову.

— Що я повинен зробити? — рішуче він повернувся до відьми.

— Віддай мені свого сина, — прокаркала стара і зловтішно захихикала. Вона відкинула зі свого потворного обличчя сиві клапоті волосся, і король злякано відсахнувся.

— Це ти... — стогнав він, не вірячи, що все це відбувається насправді й від гріхів молодості тепер страждають його діти. Час був нещадним по відношенню до колись прекрасної доньки мірошника, яку він покинув з маленьким сином на руках.

— Якщо хочеш врятувати доньку, твій син повинен мене поцілувати,— усміхнулася відьма.

Але не встиг нещасний король відповісти їй, як до зали стрімко увійшов високий світловолосий юнак у золотистому плащі. Його камзол виблискував алмазами й аметистами, на грудях висів важкий срібний ланцюг.

— Я все чув,— тихо сказав він, підійшовши до батька і відьми. Еліза співала дедалі голосніше, потім схопилася з крісла і почала танцювати з невидимим нікому партнером.

Відьма бридко хихотіла, потім склала тонкі губи в трубочку й обійняла принца за плечі. Він, здригаючись від огиди, нахилився до потворного обличчя. Король відсахнувся і застогнав від жаху. Еліза замовкла й завмерла біля каміна...

— Хто б міг подумати, що мій перший поцілунок буде таким жахливим, — прошепотів принц, коли все було скінчено. Але йому ніхто не відповів. Він злякано озирнувся на всі боки, — камінна зала королівського замку, батько, сестра і мерзенна відьма зникли. Він стояв біля високого вікна в темній кімнаті. Навколо вежі, в якій він опинився ув'язнений, розстилалися дрімучі ліси. Вузькою стежкою бігла незнайома дівчина. У розпачі принц закрив обличчя руками і зрозумів — він тут надовго.

Він врятував сестру та погубив себе.