Діва-змія

Отруйними травами проростав у серці Королеви страх. У відчинене навстіж вікно вітер ніс полиновий запах пустки, а бузково-рожевий верес, що вкривав схили каледонських пагорбів, ледь чутно шепотів про те, що «довго і щасливо» — не про них із Річардом.

Елінор підійшла до вікна, і щільніше загорнулася в теплу шаль, вишиту подругами-феями. У майстерному візерунку перепліталися махрові троянди й малахітовий плющ, сріблясті лілії й небесно-блакитні незабудки. Лезом меча ковзнув по гортані порив вітру, і солона волога окропила бліді щоки принцеси.

Вона озирнулася на широке ложе, на якому, розкинувши руки, спав на шовкових простирадлах її Річард. Потужний торс, смола кучерів і вилицювате аристократичне обличчя нащадка Генріха Вбивці Дракона. А замість ніг — блискуча зміїна луска.

Елінор поспішно передяглася в просту домашню сукню з домотканого полотна — її довгі рукави й широкий пояс були всипані дрібним аметистовим кришивом, — зібрала волосся під сітку й нечутною похмурою тінню вислизнула за двері подружньої спальні. Вона чула легенди про змієлюдів із самого дитинства, знала навіть про тих, хто полює за їхньою чарівною лускою. Одним із Мисливців був її брат. Кевін розповідав, що здерта з живого змія шкіра зцілює від страшних хвороб, що йдуть по Каледонії. Серце Королеви метеликом тріпотіло в грудях, відчай захльостував штормовими хвилями, і від власного безсилля хотілося вити диким звіром. Проклятий, проклятий, проклятий! Проклятий у незапам'ятні часи рід, чиє насіння, можливо, зародило в ній нове життя, тепер нерозривно пов'язаний із нею та її родиною!

...Елінор стомлено притулилася до прохолодного каменю стіни. Невтішна, загублена, слабка — вона здавалася тендітним осіннім листком, що летить за вітром геть із рідного дому. Так, крім втечі, не було іншого виходу в них із Річардом, чиєю дружиною вона стала вчора після свого порятунку з вежі чорнолісся, і з цим треба було змиритися.

* * *

Вогонь у вогнищі майже згас, а сріблясте світло місяця ледь пробивалося в підсліпувате віконечко невеликої лісової хатини. На мокрих від поту простирадлах вузької лежанки розметалося антрацитове волосся колишньої Королеви Каледонії. Звисле бліде обличчя, потріскані тонкі губи і бісеринки поту на мармуровій шкірі — ніхто не впізнав би в цій виснаженій, змарнілій жінці, що згасає від хвороби, розкішну красуню Елінор. Лише блякла тінь залишилася від темноволосої Королеви з червоними губами і ясними фіалковими очима.

— Це єдиний вихід, — шепотів, схилившись до неї, високий чоловік із довгим волоссям кольору мороку, схопленим атласною стрічкою. Його жовто-зелені очі з вузькими зміїними зіницями були сповнені печалі й гіркоти — себе, і тільки себе звинувачував колишній Король у тому, що його вірна Елінор помирає. Не вберіг, не захистив...

— Мені не потрібне життя такою дорогою ціною, — тривожно заблищали аметисти її очей в напівтемряві, і вона зайшлася в нападі сухого хворобливого кашлю. — А що буде з маленькою Ариною? Рано чи пізно її таємниця буде розкрита, як і твоя...

— Тобі допоможуть її виховати в сутінкових хащах феї, вони вбережуть принцесу від Мисливців, вони обіцяли...

Сталевими клинками зійшлися їхні погляди в тунелі чорного волосся Елінор — і ніхто не хотів поступатися, ніхто не хотів жити без любові. Нині колишні правителі Каледонії здавалися дзеркальним відображенням одне одного — непохитні, безстрашні...

— Ти пожертвувала заради мене троном і безтурботним життям, ти пішла за мною в Зачарований Ліс, сховалася від усього світу, аби зберегти мою таємницю. Я не можу дозволити тобі померти...

* * *

— І жили вони довго і щасливо... — з надривом вимовила Елінор, дивлячись на похоронне багаття, що несло душу її чоловіка до туманів Авалону. Зміями здавила серце туга. Небо наче розкололося на частини й звалилося на землю, ховаючи під собою нещасну.

...А між коренів старого дубу, згорнувшись кільцями на прогрітій сонцем землі, беззвучно плакала юна діва-змія. Арина — маленька вертка змійка, яку, здавалося, ось-ось понесе квіткова заметіль чарівного лісу — дивилася широко розкритими, жовто-смарагдовими батьківськими очима з вузькими зіницями на виючу з горя матір і ненавиділа її. Ненавиділа люто, до тремтіння, до знемоги. Адже через цю прокляту жінку зі світу людей пожертвував собою її улюблений батько. Великі перли сліз блищали на зміїних очах, і судорожно звивався кільцями блискучий хвіст. Він помер, а вона живе!..

— І жили вони довго й щасливо, — свистяче прошипіла юна змієдіва, і між пелюстками її рожевих губ промайнув роздвоєний язичок, а в тонких, по-дитячому тендітних руках з витонченими зап'ястями, оздобленими малахітовими браслетами, виблиснула сталь кинджала, — і вмерли в один день...