Принц-слон

Жив колись один раджа, і був він жадібний і потворний — величезний гачкуватий ніс здавався скелею над прірвою, шкіра була чорна, як сажа, а очі схожі на зміїні — вузькі, з хижим блиском. Не любили раджу піддані, та тільки нічого не могли вдіяти, жорстокий і злий був правитель. І була у раджі дружина краси неймовірної — волові очі алмазами блищали на вузькому обличчі її, рот — стиглою вишнею червонів, і сама вона була — ніби витончений лотос, вирізаний із самоцвітного каменю. Рані свою раджа знайшов у гірському селищі, силою відвіз до палацу, і не знала нещасна, як позбутися чоловіка-тирана. Нікуди не відпускав він свою рані — навіть батьків провідати, боявся, що втече вона дорогою, обдуривши варту. Бо мудра і хитра була дружина його, говорили навіть, що чарами вона володіє, кого завгодно в спокусу введе. Та тільки якби була вона пері, хіба б залишилася в золотій клітці раджі?

І ось одного разу поїхав злий раджа в сусіднє королівство — почув він, що багатше нього правитель тієї країни, ось і вирішив хитрістю вивідати, як живуть там люди. Залишилася рані сама. Так само слідували за нею стражники, і могла вона тільки виходити в сад, залишати свої покої, чого при раджі не наважилася б робити. Все частіше бачили її, яскраву пташку в візерунчастому сарі, багато прикрашеному, як і належить дружині правителя. Обличчя своє рані приховувала під густими червоними вуалями, і ніхто не знав, який же вигляд має прекрасна дружина раджі.

І ось одного разу побачила рані, що привели до палацу білого слона — а шанувалися вони священними тваринами. Вразило діву, що очі в нього були зовсім як у людини, і навіть сльози застигли в темній патоці цих очей. Пожаліла рані слона, вирішила — дізнається правду, звідки привезли його і чому погляд у нього такий дивний.

Але не знала Рані і ніхто не відав, що не слон то був, а принц зачарований. Тому й очі в нього людські були. А рані спокій втратила — так хотілося їй дізнатися таємницю цього погляду. І ось вночі вибралася зі своїх покоїв, закутавшись у темне сарі, — без візерунків золотих, без вишуканих самоцвітів, і обличчя чорною вуаллю прикрила. Стражники, дивлячись на тінь згорблену, вирішили, що це служниця рані, тому й не зупинили.

Пробралася діва туди, де слона тримали, почала розмовляти з ним — ніби й справді був він людиною. Сколихнулося в її серці щось, ніби хвилею піднялося з глибин душі тепло, розлилося любов’ю по крові. І зрозуміла рані, що не жити їй більше без чарівних очей зачарованого слона. Довго думала вона, чим допомогти йому, і сльози заблищали на очах її. І тут же заіскрилася ніч, немов хтось розпалив багаття, вихори пилові злетіли, приховали тварину від очей рані. А як осіла земля, побачила діва, що стоїть перед нею юнак чорноокий, краси дивовижної. Адже коли наклали на нього чари, умова була — якщо пожаліє хто його, заплаче на долею, тоді й розвіється зле чаклунство.

Полюбили юнак і рані одне одного та й втекли з палацу жорстокого раджі, і було їхнє життя повною чашею, адже виявився зачарований слон сином правителя сусідньої країни.