Зорянка не раз помічала таку дивину — якщо пильно дивитися на чайник, то здається, що вода закипає цілу вічність — можна встигнути всю кухню вичистити-вискоблити. Сидить вона ось, чекає-почекає, а вода крижана, ніби щойно з колодязя.
— Ти заснула, чи що? — деренчить голос бабусі — хриплуватий, немов застудилася вона. — Чаювати будемо?
У кухні пахне медом і яблуками, травами сушеними — материнкою, м'ятою, суничним і смородиновим листям, горобиновою гіркою настоянкою. Любить Зорянка сидіти за широким столом, у вогонь дивитись. Тріщить полум'я, танцює на полінах, немов радіє чомусь. А чому радіти, коли щось дивне коїться.
— Бабусю, не кипить вода! — Зорянка з лавки зістрибнула, бабусі дійти допомогла — стара вже та, з паличкою ледь-ледь іде. Волосся немов снігом притрушене, світло-блакитні очі за товстими скельцями окулярів ховаються, на плечах — шаль тепла. Її Зорянка разом із пиріжками вранці принесла — довгий шлях був у цю глушину, але вартий того, любила дівчина слухати казки бабусині. Та й шкода стареньку було — одна живе, все ніяк не вмовиш її в селище переїхати, не хоче. Каже, куди ж я від Сірого? Сірий — це перевертень лісовий, його селяни бояться, а не варто. Добрий він, ласкавий, як пес відданий бабусі. Казала старенька, що давним-давно його знає — відтоді ще, як її бабуся в цьому будиночку жила. Вовк тут як господар — допомагає в усьому, і води наносити, і дрова нарубати, і дичини принести, грибів-ягід назбирати. Добрий він. Цікаво було б його в людській подобі побачити!
— Про що задумалася, крихітка? — Старенька легко провела по волоссю внучки. — Кажу тобі — коли чайник не кипить, зачарували, значить, і його, і вогнище наше теж...
— І що робити будемо, бабусю?
— Дочекаємося Сірого, з ним вирушиш у гущавину, для розпалювання потрібно з одного місця чаклунського взяти три різні поліна. Тільки біда — не можна звідти дерево носити. Герцогські володіння... Але Сірий допоможе.
— Красти, чи що, будемо? — охнула Зорянка.
— А що поробиш? Не врятуємо вогнище — весь будинок проклятий буде, розвалиться за зиму, згадай моє слово.
— А хто прокляв-то? — поцікавилася онука, дивлячись, як за вікном листя кружляє — осінь рання в цьому ходу, сувора.
— Селяни-то й прокляли, все їм спокою не дає, що хтось пішов жити в гущавину — заздрять, — прошамкала бабця й пішла відчиняти двері — хтось постукав.
Зорянка в цей час кожух натягувати пішла та капор, що бабуся в подарунок зв'язала. Капор був яскраво-червоний, як суниця лісова. За те Зорянку в селищі Червоним Капелюшком прозвали.
— Готова, чи що? — Сірий морду в двері просунув, сам не заходить — щоб брудними лапищами не натоптати в хатинці.
— Готова, — зітхнула Зорянка. — Може, попросимо дров? Не хочеться обманювати.
— Ти не знаєш герцога, злий він, собак на нас спустить, от і весь попит буде, — відповів вовкулак і помчав палим листям углиб лісу.
Зоряна з бабусею попрощалася і за ним поспішила.
Довго чи, коротко чи йшли лісом — гілки голі небо перекреслюють, прутами решітки здаються, листя під ногами шелестить, сороки тріщать, а вітер — холодний, пронизливий. Капор Зорянкін раз у раз на спину спадає, волосся з коси вибивається.
— Сідай. — Сірий припав на передні лапи. — Повезу тебе, так швидше буде.
І помчали з вітром наввипередки. Не встигла Зорянка й оком моргнути — вже герцогські мисливські угіддя почалися. Ніколи вона раніше тут не бувала — знала, заборонене місце. Поки вовк сторожив, дівчина хмизу набрала від різних дерев, але тільки-но останню гілочку підняла з землі, звідки не візьмись — вихор чорний закрутився, капор з голови зірвав та й забрав із собою, помчавши у бік герцогського замку.
— Що ж буде-то тепер, Сірий... Відразу зрозуміють, хто тут був, такого капора в селищі ні в кого більше немає... — розгублено прошепотіла Зоряна.
— Не бійся, красуне, впораємося і з цією бідою, а поки що — сідай-но ти на спину до мене, тримайся міцніше, та хмиз свій тримай, бабусину хату рятувати треба.
Повернулися вовк і Зоряна, вогонь розпалили, чай закип'ятили, бабуся задоволена, радісна, і не помічає ніби, що онука сумує. Сірий ласкаво дивиться на Зоряну, поглядом кажучи — все гаразд буде, врятую тебе від герцога.
І ось стукають у двері — вимогливо так, довго.
— Кого принесло-то? — крехтить стара.
— Я сам відчиню. — Вовк у хлопця обернувся, дзиґою закрутившись. Вродливий став, статний, очей не відвести — волосся кучеряве, попелясто-русяве, блискуче, а очі — що ягоди чорниці, вилиці гострі, підборіддя кам'яне. Уперше Зоряна бачить його людиною, ніяковіє, погляд відводить. Полюбився їй вовк.
А той одразу все зметикував — та й дівчина давно йому подобалася, з нею і дорослішав він, адже коли з бабусею Зоряни познайомився, зовсім цуценятком був, вовки-то чарівні довго живуть. Пішов Сірий до дверей, відчинив — на порозі два єгері з рушницями на плечах, хто, мовляв, гуляв у герцогських угіддях? І капор показують. Усе, мовляв, знаємо.
А вовк з-за спини дістає такий самий червоний капор, показує їм. Мовляв, ще хтось у такому ходить, не тільки Зорянка. Пішли ні з чим єгері, а капор у руках перевертня на хустку шовкову перетворився — подарунок то був для дівчини, чарівний при тому.