Ніч пливе чорною річкою, ніч жадібно п'є місячне сяйво, ніч ласкавим вітром гладить щоки коломбіни — маска давно приросла до обличчя, і не пам'ятає вже та, що схована під білим шовком, якою була раніше. Річка віддзеркалює лялькові очі — порожні, наче ґудзики з кольорового скла, віддзеркалює бліде порцелянове обличчя, і червоні губи на ньому — наче поріз, що сочиться свіжою кров'ю. Піниться кров, тече по підборіддю, капає на мережива розкішної бальної сукні...
І Жизель прокидається.
Щоразу цей кошмар залишає її, коли вона, яка стала карнавальною маскою, з гарчанням кидається на випадкового подорожнього. Вузький провулок, будівлі з високими вікнами, біля входів — прикрашені ліпниною колони... високі сходинки та каламутна вода в каналах. У воді цій плавають кавунові кірки і папірці, опале листя, сухі квіти та інше сміття... і відображення йде хвилями, зникає на дні, ховається під піною, ховається за листям. Бо немає в Жизель відображення.
Бо вона — проклята темною італійською ніччю.
...І Жизель тремтить, сидячи у своєму ліжку, у своєму в будинку, що знаходиться зовсім не у Венеції. Цей будинок — у Новому Світі, на східному узбережжі, куди вона втекла від привидів минулого.
Вірніше, думала, що втекла. Бо спогади і кошмари наздоганяють її і на іншому континенті.
І Голод. Він вривається в будинок Жизель, гарчить, немов дикий пес. Він жадібний і злий. Він змушує її вибиратися із затишного ліжка, змушує накидати на плечі плащ і бігти в пошуках їжі.
І знову — як уві сні — капає на її груди червона кров. І знову ховаються під шовком риси її обличчя — не можна, не можна щоб упізнали! — і знову тепла кров повертає її тілу життя і можливість існувати далі.
Коли це почалося? І коли закінчиться? Жизель може відповісти тільки на перше запитання. Усе почалося на Карнавалі. ...Галасував, танцював, пінився мереживами Карнавал, а вона пливла в прикрашеному живими квітами човні на зустріч зі своїм коханим. Але шлях її заступила Темрява — вона хижим звіром виникла на шляху, вона поглинула її, не залишивши вибору.
Вона вбила її тієї ночі. І до Нового Світу приїхала не Жизель — приїхала та, яка зникла з віддзеркалень, та, яка стала чудовиськом.
...Місячне світло висвітлило на стежці закутану в плащ людину. У руці його блиснув стилет.
Срібний.
І Жизель зрозуміла — Полювання закінчено. Ось він — той, хто може відповісти на її друге запитання.
І все завершити.