Чорне озеро

Кажуть, Чорне озеро проклятим прозвали відтоді, як там три сестри потонули — ох і файні вони були, ох і красиві, губки немов ягідки, очі — яхонти, самі дівки високі та тендітні, з косами завтовшки, що твій кулак. За красу їх водяний і потягнув — у дружини, знамо, взяв. Він-то пустун був, дівок смертних диво як любив. І ось сестри ці — Фекла, Марічка та Мотрона, як пропали, так і вгамувався водяний — більше ніхто в тих місцях не зникав, а все ж озеро стороною оминати стали, слава за ним проклята пішла. Хто знає, що ще нечисті до вподоби буде?

Та тільки знайшовся сміливець один, знайду, мовляв, та поверну дівчат на землю — а вже років десять минуло, як сестри озерницями стали. Скільки його не застерігали, скільки не відмовляли — пусто все йому, хоч трісни. Плюнули — сам нехай думає.

І пішов Іванко до озера, важкий камінь до шиї прив'язав, та й пірнув. Більше його й не бачили. А про те, що далі діялося, вітер озерний розповідав.

Потрапив Іванко у світ підводний — краса кругом, водорості смарагдовими стрічками в'ються, відблиски сонячні монетками над головою блищать, пісочок золотий під ногами. І дивно — дихати можна, ніби й немає води навколо. Рибки різні плавають, старі човни намулом поросли, лежать на дні, темніючи серед зеленуватої води. 

І пішов хлопець прямо до палацу царя — а там варта не пускає. Іди, мовляв, звідки прийшов, живим тут місця нема. А те, що втопився він, — ніби й байдуже їм. Покричав, посперечався Іванко — не чуються його. Вирішив хитрістю взяти. А він гусляр був відомий, і ось каже людям озерним — я, мовляв, царю водяному зіграти прийшов. Тоді пропустили.

У палаці перлами все прикрашене, камінням самоцвітним, стіни — з кришталю, з нефритовим візерунком, а колони — з цільного малахіту. Краса!

І ось став Іванко грати цареві — а той йому опісля й каже, коли моїх дружин розвеселиш, відпущу з миром до людей. Погодився хлопець, а сам зметикував — от і подивиться на дівчат тих, сестер-утоплениць, може, й придумає, як їх звідси визволити.

З'явилися діви — на платтях парча золота камінням вишита, вінці з алмазів, стрічки атласні в косах, багато вбрані жінки водяного. А очі — печаль виїла. Як побачили хлопця-то, веселішими стали. Упізнали його, сусід він їхній був, ще хлопчиськом пам'ятали. Старша — Марічка — і шепнула йому, чого робити треба та яку пісню співати, щоб заснули і водяний, і варта його. Зіграв Іванко і бачить, дійсно сон заморив нечисть — розвалилися на пісочку, волосся зелене по воді хлюпає, пальці перетинчасті тремтять.

Сестри з хлопцем-то й кинулися бігти, та тільки, казав вітер озерний, не просто виявилося водяного обморочити. Не встигли на берег вибратися, як налетіла буря моторошна, та й хвилею дівчат з Іванком і змило.

Ось відтоді озеро Чорним і прозвали.