Лісовий цар

З давніх часів повелося, що в Мабон — свято осіннє, чаклунка сліпа багаття палить. Її рука повинна першу іскру висікти, хмиз у вогонь підкинути та трави, про запас заготовлені, — материнку, м'яту, звіробій... Ось тоді зиму люди переживуть. У селищі до свята заздалегідь готувалися — вбрання шили, намисто з горобини майстрували, та тільки не було радості у дівчат, яким по п'ятнадцять зим виповнилося. Цього року чаклунка сліпа у засвіти відійшла, нікому палити вогнища осінні. Тому й жереб напередодні свята староста кидатиме — кому з дів випаде чорна ягода, тій і бути засліпленою заради процвітання селища.

Кажуть, якщо не буде правильно вогонь розкладений, якщо очі діви зрячими залишаться — не прийме цар лісовий жертву. Біда тоді буде велика — вимерзнуть усі в селищі, не зможуть зиму пережити. А ще кажуть — чаклунці, перед тим, як засліплять її, доведеться накинути червоний плащ на плечі, маску кістяну начепити, та й вирушити глухої ночі Мабона в гущавину лісову. Там знайде вона нареченого свого — страшний він, волохатий, голова рогами прикрашена, замість ніг — копита. Але муситиме діва з усмішкою дивитися на чудовисько, ласку його приймати, любов'ю обдарувати. А потім — випалять очі нареченій лісового царя, щоб довіку їй світло сонця не побачити. Буде вона зберігати до самої смерті вогні Мабона.

Тоді тільки буде спокій і процвітання в селищі — так от кажуть.

Тому й сумна прекрасна Бріан — п'ятнадцята весна її минула, разом із трьома подругами йти їй до старости та богів просити, щоб ягода чорна не їй дісталася.

...Шелестом опалого листя шепоче Мабон ледь чутно, виттям вовчим стогне Мабон, дощами плаче-плаче Мабон за минулим ягідним літом. І разом із ним Бріан плаче, затиснувши в руці чорну ягоду. Пече долоню ця ягода, погляди подруг перелякані, але водночас щасливі — не їм іти в ліс до чудовиська рогатого, не їхні плащі в крові він вимаже, не їхні очі випалять опівночі...

Червоний оксамит плаща плескоче кривавою хвилею дощатою підлогою, стікає сходами ґанку, і ховається серед купи листя. Іде Бріан із селища, чуючи, як мати її голосить. Нічого не поробиш — боги на неї вказали, і їй людей рятувати від зими сніжної. Маска кістяна не дає розгледіти стежку, та й й іти важко — напоїли Бріан відваром маковим, тому туман перед очима в неї пливе, і спати хочеться. Але не можна спати.

Стежка веде діву до місць таємних, до бурелому, за яким болота починаються. У траві сухій краплями крові брусниця червоніє, а плащ раз у раз за раз за кущі колючі чіпляється. Хутряний комір майже не гріє, адже вітер — колючий, пронизливий, крижаний... Потягнуло запахом гнилі болотяної, а потім раптом журавлиною в повітрі пролилося, і з-за ялівцю чудовисько вийшло — очі на смаглявому обличчі палають бідовою зеленню, роги срібними ланцюжками перевиті, а тіло під плащем чорним сховане.

І чому кажуть, що страшний цар лісовий? Прекрасний він — вилиці гострі, обличчя вузьке, таких тонких рис ні в кого в селищі немає. Торкнувся він Бріан — і запалала вона від пристрасті, немов у багаття осіннє її кинули.

Полюбила Бріан лісового царя, і знала тепер, чому засліплять її — не має права вона, його побачивши, на когось більше дивитися. Прийме чаклунка свою долю — прийме розжарене залізо, і розпалить вогонь Мабона, і буде потім чекати щоосені, коли цар лісовий її знову на ложе своє покличе.

Буде спокій і процвітання в селищі.

Бріан за все сплатила.