Чому дзеркала завішують

Дмитрик сидів на дивані, підібравши під себе ноги, і переляканим звірком поглядав на труну, що темніла посеред кімнати. Батько лежав там як живий — тільки блідий трохи, і ніс загострився. У найкращому костюмі, сорочці білій, на краватці шпилька красива, запонки з бурштином... Ошатний. І чому він так за життя не одягався? Дмитрик завжди хотів батьком пишатися, а той не сказати, щоб зовсім вже поганий був, але в останній рік таких костюмів не носив. А Санько зі Степаном, друзі нерозлучні, вічно дражнилися, казали, бідняки вони тепер. Та Дмитрик й сам знав, що бідняки — як із Дворцової вулиці, з будинку великого, з фронтонами й просторими спальнями, з дубовими меблями й камінами, з каретою для виїздів, виїхали та в цих мебльованих кімнатах оселилися, так і не стало нічого. Слуги в них були, няньку свою Дмитрик любив дуже — мати йому книжки не читала, пісні не співала, а Санна Горівна любила його, як рідного. Шкода було не будинок, не карету. Пісень цих шкода, сад зі старими яблунями шкода...

— Мамо, а чому дзеркала завішують? — запитав хлопчик тихо, кинувши швидкий погляд на чорний оксамит, який накинули на трельяж.

— Заведено так, — глухо відповіла мати, не піднімаючи голови від вишивки. Вона скорботною тінню застигла біля вікна, і руки, що тримали п'яльця, лежали на темно-сірих спідницях траурної сукні і здавалися зів'ялими тюльпанами.

Дмитрик не став більше нічого питати. Він зрозумів — мати не хоче розмовляти. Їй не до нього. І він так само сидів на своїй кушетці, поки не почало темніти. Довгі тіні від дерев, що падали через запорошене скло, здавалися чудовиськами. Вони тягнули до хлопчика руки-гілки, намагалися схопити, потягти із собою в інший світ.

А може, і краще було б, щоб потягли. Все одно він тут нікому не потрібен. Тягар лише. Мати думками в минулому. Вона не хоче тут жити, не хоче сама готувати й прати, все запорошене й брудне — немає більше слуг, а вона не привчена домівку вести. Війна багато чого змінила, і хто знає, як у Дмитрика життя склалося б, якби одного разу не розгорілося це полум'я? Але не хоче він про те думати. Не любить він мріяти.

Знову подивився на батька — здалося, що в того вуса ворухнулися. Звісно, здалося, не вміють мертві дихати й рухатися. Нісенітниця привиділася. Це тому що стемніло, от і блазниться. Вночі-то завжди страшно. Але мати не вірить йому, коли він каже, що хтось під вікнами ходить і в трубі гуде. Вона доросла, вона не боїться...

— Дмитрику, пішли їсти, — покликала мати. Не дочекавшись відповіді, попрямувала в кухню, загриміла там посудом. Напевно, згадала, що хлопчик зранку нічого не їв.

Але йому й не хотілося.

Батька було шкода. До сліз. Треба ж як нерозумно все вийшло — упав і головою вдарився. Таке хіба може бути? Тепер Дмитрик знав — може.

Поки мати на кухні поралася, він швидко схопився зі своєї кушетки, повз батька прошмигнув до дзеркала, різко тканину зірвав, придивився. Цікаво, чому дзеркала завішують?

А там не кімната віддзеркалювалася — там було зелене море трав, а по ньому йшов в ошатному костюмі батько. Живий.

— Тату! — закричав хлопчик, на трельяж забрався, долонями вперся в перепону скляну — так хотілося туди, до лугу туманного, до батька хотілося. — Забери мене, тату! До тебе хочу!

Обернувся чоловік, чорними пронизливими очима на сина подивився, а потім поманив його рукою і всміхнувся.

— Дмитрику, вечеряти йди...

Завмерла нещасна вдова на порозі — лежить хдлпчик її біля труни батьківської. Підбігла, обійняла, до грудей пригорнула, слухаючи сердечко. Сльози на очах закипають, палять повіки.

А син її лежить і не дихає.