Юккі-Она

Юккі-Она

Колись, давним-давно це було, в одному селі жив дроворуб Мінокіті — зими в тих краях не бувало давно сніжної, тому й боялися всі хуртовини та крижаниць. Дроворуб пам'ятав один рік, коли замело все — сніг тоді глибокий був, заметів намело чимало, дерева рубати через те не виходило... Пам'ять про ту зиму давню з Мінокіті жила, дружині його спокою не давала — все хотіла вона правду дізнатися, що саме на полюванні трапилося, куди Мінокіті пішов із братом, але мовчали обоє, немов жаб об'їлися. А провели вони тоді в лісі цілий день, але нічого не зловили. І пам'ятав Мінокіті, що побачив у розривах хмар чорних — сліди блискучі вели глибоко до лісу, і слідами цими вийшли вони з братом до закинутої хатини. Вирішили там і перечекати негоду. Вогнище розвели погрітися — розквітло полум'я квіткою вогненною на гілках, та тільки мало їх було, невдовзі прогоріли, і завивання холодного вітру за вікнами колиби ще страшнішими здалися.

Завжди, як згадував ніч ту Мінокіті, страшно і солодко йому було — страшно від того, що побачив він істот дивних, солодко — від того, що покохав одну з них. Як про таке дружині скажеш? І хотів Мінокіті піти з родини, та тільки так і не наважився. Але пам'ятав прокляття своє — духу, якому серце своє віддав, пообіцяв, що за три зими прийде на те саме місце, щоб назавжди залишитися за межею. А час цей просив, щоб ще хоч трохи серед людей пожити і з родичами попрощатися.

Бачила дружина Мінокіті, що чоловік її чахне з кожним днем, а нічого зробити не могла. А він тільки сніговий вихор бачив, і одного разу, коли настала зима, в найдовшу ніч у році, з'явилася до нього уві сні та, що повела його серце примарними стежками.

Спав Мінокіті, і уві сні почув він, як порив вітру раптово відчинив двері, і снігу сипанув цей вихор на рогожі кольорові, дружиною шиті. Відчув дроворуб, що не гріє його ковдра, та й вогонь згас.

А на порозі жінка стояла й пильно дивилася на Мінокіті.

— Навіщо ти прийшла? — вигукнув він. — Адже не вийшов термін ще! Ще рік у мене є!

— Подивитися, як живеш ти... — ревниво відповіла жінка-крижаниця, на дружину його дивлячись. А та розметала руки по подушках, дихає шумно, губи вишнями горять, на щоках — рум'янець, а волосся чорне, як крило ворона... Вродлива вона.

— Подивилася? Тепер іди геть.

— Не забудь про свою обіцянку, Мінокіті... А якщо розкажеш комусь про мене — помреш у муках страшних.

До ранку сидів дроворуб біля вогню згаслого. Усе згадував білий шовк одягу снігової жінки й очі її холодні, а навколо нього біла хмара тріпотіла, яку дух на нього видихнув. І ніби спеленав туман цей його, волі позбавивши.

Брат зрозумів на ранок, щось трапилося — двері навстіж навстіж, снігу намело, Мінокіті сидить із порожнім поглядом... Бачив брат його уже такі очі — в тих, кого закарбували духи.

...І ось одного разу влітку прийшов із лісу дроворуб і побачив дивну картину — біля дружини його сиділа жінка примарна, і крила чорні за спиною її тріпотіли, і ніхто, окрім нього, цих крил начебто й не бачив. Злякався Мінокіті, але виявилося, що поки нема чого боятися — не розказав привид нічого ні дружині, ні сусідам. А дружина поводилася так, наче давно знає гостю. Сказала чоловікові — сестра це її, колись загубилася вона, а тепер ось з'явилася. У їхньому селі жити буде.

Усміхнулася примара, а дроворуб додому поплентався, не знаючи, що йому робити. Серце його навпіл рвалося — хотів він і стежкою сніжною піти, і з дружиною залишитися, вік свій серед людей доживаючи. І що робити йому — не знав.

Невдовзі прийшли вечеряти дружина з примарною сестрою — в обох волосся довге й чорне, тільки в духа шкіра блідіша, немов слонова кістка. А так — схожі вони, зрозумів Мінокіті, коли придивився. За столом дивилася на нього примарна жінка — пильно, але м'яко, і усмішка на губах її грала.

А за вікном вітер стогнав-гарчав... І страшно було дроворубу, але розповісти правду не міг. Пам'ятав, що помре тоді одразу ж.

...Вранці спекотно стало, і Юккі — так сестру дружини звали — себе погано відчула. Мінокіті тоді й зрозумів, що сильно ризикувала вона, влітку до людей прийшовши, і що зробила вона це тільки заради нього. З любові великої. У серці жалість прокинулася, страх зник, а дивлячись, як лежить вона, слабка і бліда, і зовсім засмутився дроворуб.

— Чим я тобі допомогти можу? — запитав він, коли дружина по воду пішла.

— Підеш зі мною? — запитала вона, на ліктях підвівшись. В очах холодних, ніби скло, іскри від вогню затанцювали, і зрозумів Мінокіті — не відступиться Юккі від свого. Або його отримає, або обидва вони в могилу зійдуть. І дружину прихоплять... Згадавши про добру жінку, яка не заслужила на смерть і чоловіка невірного, вирішив дроворуб, що піде він у хуртовину снігову разом із Юккі.

Кімоно її в цю мить побіліло, у волоссі срібні нитки з'явилися... Перетворювалася на очах вона на того духа, що майже три роки тому з'явився перед Мінокіті. По даху раптом дощ застукав — але не здивувався дроворуб, що погода так різко змінилася. Не вразило б його зараз, якби й сніг пішов серед літа...

Прийшла з колодязя промокла під дощем дружина Мінокіті, а в хаті снігу повно, і не тане він... а в снігу тому лежить замерзлий насмерть її чоловік. Плакала, сумувала вона, але не врятувати вже того, хто пішов примарною стежкою у світ духів.