ДИВО

Гринька балуваним ріс, неслухняним — що йому не кажуть, як об стіну горох, дуріли батьки з ним, і діставалося йому від батька, той суворий був, спуску не давав. А все одно хлопцеві — похнюпиться, на в кутку постоїть, і знову за своє. Тієї зими, коли все й сталося, сім рочків хлопцеві виповнилося. Погода холодна була, морозна, снігу намело так, що дехто на селищі брами відчинити не міг, відкопуватися доводилося. Гринька ледве відпросився погуляти — і то йому на годинку всього дозволили та з вулиці йти суворо заборонили. Кожуха хлопчина надів, валянки, шапку хутряну, колобком покотився по снігу. Про наказ від хати далеко не йти забув одразу ж, як за ворота вийшов — ноги самі до лісу понесли. Ліс недалеко був — через три будинки від його дорога була, а за нею вже й сосняк починався.

Стежок немає, йде хлопчина, в кучугури провалюючись, і ось бачить — на гілці ворон сидить, та величезний, як орел! Орлів Гриня часто бачив, а таких воронів — ні в життя. Встав, голову задер, на птаха дивиться. А той каркнув й крила розправив, а потім як полетить на хлопчиська! У повітрі ніби ще більшим птах став — схопив за кожушок Гриню, злетів вгору, і був  такий.

Хлопчик кричить, вирвається, а ворон знай летить-каркає. Прилетіли вони в хащі, скинув ворон свою здобич у замет великий, та й полетів. Дивиться Гриня — стоїть хатинка посеред галявини тієї, колоди від часу почорніли, а на паркані кривому шкури розвішані — рисячі, песцеві, ведмежі. Злякався хлопчина, розплакався, згадав, що наказували йому з вулиці не йти, а він не послухався. Тепер зжере його стара відьма, що тут живе! Звідки він знав, що тут людожерка в хатці? Та хто ж іще міг у такій глушині бути? Плаче хлопчина, на хатинку відьмину дивлячись, сльози на щоках замерзають.

Ось скрипнули двері, пар із хати пішов, а на порозі стариган завмер. Стоїть і здивовано на хлопчиська дивиться.

А той аж гикати почав — якщо не відьма тут, то хто це? Кощій казковий, чи що? І хотів бігти, а ноги не слухаються.

— Ти чого в лісі в таку погоду забув? — запитує стариган, а сам хитро так на всі боки зиркає — може, не сам хлопчина-то?

— Мене ворон украв! — Гриня все плакав. — А я додому хочу. Більше ніколи не буду йти нікуди!

— Заходь, обігрійся, а потім я тебе додому відведу.

— Не піду, — уперся хлопчина. — Раптом злий ти?

— Не підеш — так все одно замерзнеш тут! — розлютився стариган. — Звідси до села години три топати! Та й дороги не знаєш. Все одно згинеш!

І зайшов у хату, дверима гримнувши.

Але тут із будки пес рудий виліз і каже людським голосом:

— Сідай на мене, я тебе миттю домчу! А ти обіцяй за те мене залишити в селі — не хочу я більше у чаклуна жити!

Гриня й гикати перестав. Але додому хотілося — і він пообіцяв балакучому псу батьків упросити. Заліз, як на поні, на нього, і помчали повз ялинки засніжені та кучугури величезні. Хвилин п'ять — і ось уже й вулиця їхня.

Батьки проти пса нічого не мали, залишили. А Гриня більше сам до лісу не ходив, а про ворона і чаклуна хотів розповісти спочатку, але пес відрадив — все одно ніхто не повірить, а при дорослих він гавкати токмо і міг, жодного слова сказати не виходило.