Стара казка

У далекому королівстві біля узбережжя західного моря, куди на спокій йде сонце, згораючи в розпечених водах, оселився у величезній печері дракон. Був він лютий та страшний — заввишки як вежа королівського палацу, луска його здавалася викуваною із заліза, в очах — морозна синь, а з пащі вогонь рветься. Багато лиха накоїв дракон, багато юних дів викрав, багато лицарів занапастив, котрі королівство від лютого звіра врятувати хотіли, та ніхто не міг здолати дракона.

Мабуть, не народився ще герой — так люди вирішили. І стали віддавати драконові даниною найпрекрасніших дівчат королівства, а на додачу до того — золото й каміння дорогоцінне. Встановили люди жереб — раз на рік, на переломі зими, жерці в селищах збирали дів юних і давали кожній з них долю свою вибирати. У мішечку полотняному камінчики перекочувалися, глухо стукали — ніби зуби дракона. І хто з дів витягне чорний агат — тій і вирушати з подругами по нещастю в лігво звіра страшного. Не знав ніхто, що далі буде — чи служити драконові доведеться, чи згинути в полум'ї його.

Прийшла через двадцять зим черга і Ядвізі, що жила в одному гірському селищі, жереб тягнути. Вийшла вона з іншими дівчатами до жерців, і доля зла її не минула. Полегшено зітхали подруги, відводячи жалісливі погляди, плакали сестри з матір'ю. Але нічого не зробиш — повелося вже так. Хто витягнув агат чорний — тому й вирушати в дорогу.

А в Ядвіги наречений був — Аллер його звали. Пас він кіз біля скель, бідний був, але собою гарний. Не одна дівчина задивлялася на юнака статного, але любив він одну Ядвігу. По літу й весілля грати вони мали. Та видно, не судилося.

Але не змирився Аллер із нещастям, що спіткало його наречену — як зник у туманах візок, у якому відвозили її до узбережжя, де дракон оселився, так і вирушив у дорогу юнак. Стражники не бачили, що слідом хтось іде, та й помислити ніхто не міг, що знайдеться сміливець, готовий до дракона по своїй волі піти. Зі зброї ніж був у Аллера та посох пастуший — але вірив він, що врятує Ядвігу.

Невдовзі дістався він до узбережжя, та ще швидше за возика з нареченою — все ж стражники не поспішали, був ще час до того, коли вибирається з печери дракон, щоб побачити дари, людьми обіцяні.

Побачив Аллер безмежну синь морську, з хвилями білопінними, полюбив з першого погляду простори ці й вирішив — як переможе дракона, так залишиться тут із Ядвігою своєю жити, не повернеться додому.

Сміливо вступив у бій із чудовиськом юнак сміливий — прокравшись темними печерами, знайшов дракона, і доки спав той, накинувся з ножом і цілив під дих, казали, там шкура тонка, там серце б'ється. Один шанс був у Аллера — і зміг він вразити дракона. Здох той уві сні... А на Аллера темрява кинулася, ощірилася іклами, завила вітрами... туман щільним коконом приховав склепіння печери й тушу величезного звіра. Не знав юнак, що той, хто переможе дракона — сам драконом стає.

А на ранок приїхали вози з прекрасними дівами і золотом-камінням. Стражники дів скували одним ланцюгом та на березі біля гори з підношеннями й залишили. Плакали нещасні, тремтіли від страху... одна Ядвіга спокійна була, ніби відчувала, що Аллер ненаглядний зустріне її у шкурі страшного звіра.

І ось почувся рик протяжний, вогонь спалахнув, і з печери виповзло чудовисько. Усміхнулася Ядвіга йому, зробила крок назустріч, і ланцюги прахом розсипалися — немов від чаклунства. Розбіглися дівчата в різні боки, але не став наздоганяти їх дракон — йому, крім Ядвіги, ніхто не був потрібен.

Кажуть, відтоді більше не вимагало чудовисько данини непосильної, мир запанував у королівстві й благодать.