Сирена

Сирена

Хвилі б'ються об берег, шумлять, цілуючи пісок пінними білосніжними губами, відкочуються з бризками назад, залишаючи солоний присмак. Вітер грає локонами — чорними, наче тоненькі змійки, що живуть у прибережних гротах, напівзатоплених, пропахлих водоростями й вогкістю. Хвильове повітря маревом тремтить на обрії, і здається — простягни руку й доторкнешся до вогняної кулі, що зависла в завісі сірих хмар... Вітер жене їх, і наче каравели пливуть вони в безодню заходу сонця, згораючи в помаранчевому полум'ї, що дедалі яскравіше стає. І здається, що там, у вогні цьому, згорає твоє серце.

...Ти — наречена підводного короля. Жертва йому від людей, що століттями живуть на цих скелястих відрогах. Людей, які раз на десять зим віддають найкрасивішу дівчину хвилям. І вірять, свято вірять у те, що щастя і спокій знайде вона в посмерті.

От тільки сама наречена морська не вірить у те. І очі її з тривогою дивляться вдалечінь, і серце б'ється о клітку кісток, і руки тремтять, підгинаються ноги, але треба стояти — інакше посміховиськом будеш, не можна, не можна нікому показати свою слабкість! Нареченою морською стати — честь велика. І не їй сльози лити. І не їй мучитися від невідомості. З радістю треба у воду заходити, відчуваючи ласкаві дотики прохолодних долонь, витканих із туману, відчуваючи трепет у душі... і Заряна намагалася все це відчути... але лише холодний метал підвісок і браслетів, лише гостре каміння й мушлі під ногами, лише важка парча вбрання, прикрашеного перлами, лише важкість вінця самоцвітного... Сльози стримати треба, нігтями в долоні вчепитися, щоб тремтіння приховати. Прикусити губу — до крові, щоб відчути солонуватий присмак її. Скоро все закінчиться.

...Скоро морський володар прийме у свої обійми наречену, зриваючи з неї вбрання вінчальне, на хвилях заколише, піною білою обласкає, криками чайок заспокоїть, а вітер колискову їй заспіває.

Озирнулася Заряна, коли вже до поясу вода діставала — люди пісні співають на березі, матінка з батьком лише не веселяться, а плачуть, обійнявши одне одного — єдина донька вона була. Улюблена, довгоочікувана.

...І витягнула жереб — агат чорний проклятий.

Гасло сонце, у воді золотом розчиняючись, а зап’ястя Заряни ласкаві руки торкнулися — і наче пелюстки лілій були ніжні ці руки. Пора, мабуть, їй на ложе — до чоловіка свого.

Як опустилося сонце, темряву у світ впускаючи, зникла з поверхні вод Заряна.

...Прийняло море жертву.

І заспокоїлося.