Лань

Лань

У далекому північному королівстві стояла жалоба — помер повелитель цієї землі, відважний король Джон. Принц Адальберт сумував за батьком, і майбутня коронація не тішила його. Крім того, міністри вимагали, щоб він знайшов собі дружину — бо королівству потрібен спадкоємець. Але мріяв принц одружитися за коханням, а поки не зустрів він ще дівчини, яка змусила б його серце битися частіше. І ось на третій день після похорону батька, вирішив Адальберт вирушити в дикі похмурі хащі на полювання — щоб розвіяти печаль свою, прогнати тугу. Відмовляли міністри короля — адже ліс той був зачарований, говорили, чудовиська мешкають серед буреломів, під пологом густих гілок. Говорили, небезпечно полювати в тих місцях, бо і звірі там водяться не прості — а зачаровані. Але впертий був принц і, відмовившись від ловчих, вирушив до лісу того на самоті.

Чи довго, чи коротко петляв він лісовими стежками, ведучи коня в поводу — через густий підлісок залишатися в сідлі було неможливо — а вийшов Адальберт на величезну галявину, відгороджену по краю шипшиною. Був початок літа, відцвіли вже кущі, і рожево-білою піною, висушеною, позбавленою соків, лежали на зеленій траві пелюстки троянд. Та щойно спробував принц перетнути галявину — побачив лань тонконогу зі сріблястою шкурою, і виблискувала та іскрилася вона, наче місячне сяйво чи перли морські, сліпила очі. Натягнув тятиву принц, спустив стрілу, та тільки встигла лань ухилитися, і за мить зникла за чагарниками, з легкістю перемахнувши через них.

Залишив коня Адальберт, прив'язавши його до нижньої гілки старого дубу, і кинувся слідом за ланню — хоч і розумів, що пішим не наздожене її, але все ж дивне бажання тягнуло його далі в гущавину. Поплутав він вузькими стежками і вийшов до старого будиночка. З похиленим ґанком, маленькими віконцями і дахом, зарослим мохом, здавався він житлом лісової відьми.

Скрипнули двері, і вийшла на ґанок дівчина краси небаченої — сріблясте волосся місячним світлом палає, очі — променисті наче зорі, шкіра біла, губи — червоні, вбрання з шовку прикрашене перлами й жовтими топазами... Стоїть, посміхається принцові, наче сказати щось хоче, а не наважується перша заговорити.

— Вітаю тебе, — вклонився принц. — Хто ти, прекрасна діво, і що робиш сама в лісі?

— Живу я тут, пане.

— Негоже діві самій у хащах жити. Стань моєю дружиною, заберу тебе в замок свій, корону покладу на тебе, станеш ти моєю володаркою і народиш мені спадкоємця.

Погодилася дівчина, бо і їй полюбився красень-принц.

Привіз Адальберт лісову чаклунку до замку, і як не опиралися міністри та придворні, а все ж таки зіграли весілля принц і його кохана. Жили вони щасливо, не сварилися ніколи, але дружина молода взяла обіцянку з Адальберта — ніколи він більше в лісі зачарованому не полюватиме.

Невдовзі відбулася коронація — вся країна святкувала сходження на трон нового свого повелителя. Мед рікою лився, ярмарки їздили містечками й селищами, і з найвіддаленіших вотчин приїжджали васали, щоб висловити свою повагу й привітати Адальберта.

І ось одного разу до замку з'явився барон Лессінг, любитель полювання був він, і вмовив він молодого короля вирушити на лови в далекий ліс. Забув Адальберт про обіцянку, дану дружині, і, не сказавши їй нічого, поїхав із бароном у хащі чаклунські. Зрозуміла то молода королева, та пізно вже було — і пил влігся на дорозі, по якій поскакали барон і її повелитель.

Обернулася вона тоді тонконогим звіром лісовим, кинулася стрілою до лісу, щоб сестер і матір попередити, що чоловік її в лісі забороненому знову надумав полювати.

І ось Адальберт, під'їжджаючи до лісу, побачив, як мчить по лузі лань — та сама, яку упустив він колись. Шкура її сріблиться місячним світлом, виблискує під яскравим сонцем.

І не промахнувся цього разу молодий король — стріла його вбила лань, і впала вона, кров'ю стікаючи, у високі трави лугові. Наблизилися до неї мисливці — бачать, а серед закривавлених шкур, вмить потьмянілих, лежить молода королева. Не дихає вона, мертві очі її, а під грудьми зяяє рана глибока і стирчить стріла звідти.

Зрозумів у цю мить Адальберт, що накоїв, порушивши заборону дружини, та тільки пізно — не воскресити мертву.

Не одружився більше король, а шкуру сріблясту над ліжком повісив, щоб вічним докором вона йому була.