Гранат

Опівночі під кінець весни годинник зламався — стрілки завмерли, немов би невидима рука зупинила їхній біг.  Картина на стіні, залита місячним світлом, здавалася провалом в інший світ — яскраво горіли очі прекрасної чорнявої леді в червоному вбранні, кривавою рікою воно лилось по стрункому тілу. Але очі леді були небезпечні. Немов дикий звір заглядав у кімнату принцеси Ерінії з цієї страшної картини.

Принцеса не любила цю леді, яка доводилася їй тіткою. Говорили, що за життя Ізабель була жорстока, говорили, що вона купалася в крові юних дівчат, щоб зберегти вічну молодість. Правда то чи ні — ніхто не знав, та тільки служниці Ізабель пропадали щороку.

У повний місяць.

Наприкінці весни.

Ерінія дивилася на годинник, і їй було страшно — хід його заспокоював, заколисував, зараз же в кімнаті повисла гнітюча тиша, що павутинням прилипала до шкіри, оглушувала, зводила з розуму. Хотілося відчинити вікна і зістрибнути вниз, на каміння, аби тільки розбити цю тишу... Принцеса струснула головою, щоб позбутися мани, і роздратовано подумала — завтра ж ця картина відправиться в галерею. Золото волосся Ерінії розплескалося по спині від різкого руху, а чепець упав на підлогу.

Хто взагалі додумався повісити портрет Ізабель у її спальні? Ерінія насупилася, згадуючи... здається, леді завжди дивилася зі стіни своїм важким поглядом. Зараз Ерінії здалося, що Ізабель усміхається — цинічно, холодно.

Здалося, що Ізабель простягає принцесі гранат — чарівний фрукт, райське яблуко.

Лише на мить Ерінія відвела погляд, а коли повернулася до портрета, то побачила, що в руках леді немає більше ніякого гранату. Лежить він на білих простирадлах, розламаний на дві частини, під шкіркою рубіново червоніють зернятка — наче маленькі сердечка, вони у вбранні з тонкої шкірки... розчави їх — і бризне сік, схожий на кров.

Здійнявся вихор — запорошений, немов брама в пустелю відчинилася — жаром запалало... Закричала Ерінія — відчайдушно, гірко, але коли прибігли на поклик її стражники, то побачили, що порожня спальня. Місячний промінь навпіл розрізав кімнату, а на зім'ятих простирадлах червоніли краплі крові.

...Та раптом з-за полога ліжка показалася перелякана дівчина, її темне волосся хвилею лягло на тендітні плечі, а губи тремтіли, наче вона плакала.

— Заберіть цей портрет! — наказала вона, взявши себе в руки.

* * *

— Підемо за мною... — Шепіт, схожий на зміїне шипіння, пролунав із темряви. Солодко пахло яблуками, медом і корицею.

Ерінія намагалася розгледіти хоч щось — але темрява була такою густою, наче в цьому світі не було нічого, крім неї. Принцеса встала — здалося, що вона лежала серед м'яких шовкових подушок — і зробила крок на голос. Оксамитова ніч була довкола, у свіжість яблуневих садів вплелися нотки чогось гіркого — начебто навколо з’явились зарості полину чи вересу. Ерінія йшла — і страху не було. Здавалося, тієї миті, коли зупинився годинник у її кімнаті, вона вже знала, що звичний їй світ зник. Але вона не хотіла нічого знати, лише зводило вилиці від бажання випити... крові? Здригнувшись від цієї думки, принцеса завмерла.

І спалахнуло світло — ніби разом підпалили сотні світильників і свічок.

Озирнувшись, Ерінія зрозуміла, що перебуває в розкішних покоях — але все тут було незвично для неї. Низькі столики, яскраві подушки на підлозі, візерунчасті килими і прозорі фіранки — ніколи ще вона не бачила подібного. За відчиненими дверима виднілася пустеля — жовтий пісок, обласканий місячним світлом, розстелявся золотим килимом.

— Мої мрії стануть твоїми... — знову пролунало зміїне шипіння. — Але вижити може лише одна з нас.

З-за фіранок показалася висока струнка жінка. Чорні очі, вузьке обличчя з тонкими рисами, біла шкіра... Ізабель?

— Але ти...

— Мертва?.. — усміхнулася жінка. — Я знаю.

І простягнула Ерінії гранат. Червоний плід лопнув у її руках, заблищали в яскравому світлі рубінові зерна, і сік, так схожий на кров, бризнув на зап'ястя принцеси.

* * *

Золотоволоса леді злякано дивиться з портрета, який з минулої весни висить у дальній галереї. Картина розташована таким чином, щоб місячне світло не могло впасти на неї. Іноді в галерею приходить принцеса — вірніше, та, що зайняла її місце чаклунством. Довго дивиться вона на портрет, що був її в'язницею довгі роки, прислухається — чи не долине крик замкненої в Мріях Ерінії? Але ні, мовчить вона, лише дивиться з докором, у безсилій злобі стискаючи гранатові зерна.

Посміхається тоді принцеса Ізабель і йде — у неї попереду чимало справ, адже на літній бал мають приїхати свати з північного королівства.

Головне, щоб портрет ніхто не перевісив з цієї стіни... Щоб не впав місячний промінь на рубінові ягоди граната.