Спляча красуня

У далеких королівствах, оповитих туманами чаклунства, кажуть, жила колись принцеса. У легендах і старих казках лишилася лише тінь її, але прекрасна вона була, як сонячне світло і місячна ніч. Ніхто не згадає вже, як називалися ті королівства, закляття старої відьми стерло це з пам'яті людської.

Кажуть, сплять там усі чарівним сном — сплять коні в стайні, кухарі й служниці на кухні, король із королевою і фрейліни їхні теж сплять у величезній тронній залі з колонами з цільного бурштину.

Одна принцеса не заснула всупереч закляттю. Але хто знає — може, в тому й була хитрість старої відьми?

* * *

— Ах, якби я тільки могла заснути! — зітхала принцеса, міряючи кроками спальню — кімната тонула в західному мареві, від чого здавалося, що всі меблі тут з чистого золота.

— Навіщо? — флегматично пролунало з дзеркала. — Хіба погано тобі зараз? Усе вийшло, як мріяла ти, моя пані. Хотіла стати найпрекраснішою в королівстві — отримуй! А тепер знову невдоволення! А я ж попереджала, що бажання виконуються завжди з підступом, і потрібно загадувати їх з розумом!

Принцеса обернулася, кинувши швидкий погляд на чарівне дзеркало. Його поради все більше дратували її, але іншого співрозмовника не було їй дано. Останній принц помер від старості кілька років тому, та й не шкодувала принцеса про це — кому сподобається носити за старим нічні горщики та годувати з ложечки! Занадто вона добра була до нього — потрібно було в ліс викинути, як його попередника. Але останнього принца чомусь було шкода. Він був добрий до неї, а коли був юним, то ще й красивим був неймовірно. Але не зміг він залишатися вічним.

А вона — могла.

У цьому її прокляття. У цьому її біда.

— Нічого не чути від відьми? — запитала принцеса, сівши біля вікна. Підперла рукою підборіддя, пильно дивлячись на дорогу, що вела до лісу. Чи не з'явиться на ній вершник у пурпуровому плащі з горностаєвим підбоєм? Принцеса нудьгувала. І їй терміново був потрібен новий принц.

— Стара карга невблаганна... і мовчить, не бажаючи бачити й чути тебе, — відповідало дзеркало тьмяно й сухо. Йому явно не подобалося, що принцеса не хоче визнати свою неправоту. От якби вона покаялася та до відьми в ліс сходила — сама сходила, вибачення попросила... Загалом, є лазівка, як зняти прокляття, що тяжіє над королівством. Прокинулися б усі його жителі, зажила б принцеса щасливо. Але вона лише принців змінює, а підказати, як бути, дзеркало права не має. Адже тоді не вийде закляття зняти — відьма нове щось придумає.

Принцеса нічого не відповіла, лише розпустила довге волосся і почала розчісувати золотисті шовковисті пасма черепаховим гребінцем.

Хотілося спати. Але вона знала — прокляття не дасть і на мить зімкнути очі.

— Немає там ніякої принцеси! — розреготався шинкар, коли пан у червоному плащі запитав його про прокляття відьми і дівчину, яка заснула на сотні років. — Скільки вже мілордів туди вирушало — ніхто не повернувся. Мабуть, у лісі їх вовки розірвали. Хаща там непрохідна, темна, духи там лісові чудять, людей чесних гублять! Як пити дати, пропадете!

— Але чому ж тоді кажуть, що за цими лісами замки є, туманами від нас вони сховані... Все одно буду шукати свою мрію!

Струснув чорними кучерями принц, берет із пером білим поправив, сів на коня та й поскакав у бік клятого лісу, що його селяни віддавна стороною обходили.

Відьма стара на стежці стояла, на клюку спираючись, коли з-за величезної смереки вийшов гарний юнак. Вів він коня в поводу, а сам безстрашно на всі боки озирався. Відразу видно, черговий принц.

— Куди шлях тримаєш? — прошамкала стара.

— Принцесу шукаю зачаровану! — відповідав він. — Шлях підкажеш?

— А що мені за те буде?

— А все, що хочеш, зроблю!

— Постерігався б ти такі клятви роздавати. Хіба мало, чого попрошу-то? Раптом серце мені твоє в казанку зварити та з'їсти захочеться? — засяяла зеленими очима відьма.

— Кажи, не темни, чого хочеш? — відсахнувся принц, але вигляду не показав, що переляканий.

— Прокляття не знімай. Живи з принцесою, скільки хочеш, поки не постарієш та не помреш, а цілувати її не смій. Дам мазь тобі чарівну, губи свої нею вкриєш — і ніколи прокляття не спаде. Згоден чи ні?

— А якщо не погоджуся?

— Тоді ні кроку більше в моєму лісі не зробиш...

І раптом чує принц — гарчання почулося. Із хащі вийшов на стежку величезний чорний вовк, паща оскалена, слина на траву капає, і сохне від неї трава, попелом розсипається.

— То що, прекрасний принц, вирішив ти?

— Давай мазь свою!

Зареготала мерзенна відьма, простягнула принцові пляшечку — пахла вона болотною гниллю, та все ж знайшов принц сили в собі, намазав губи. Жити-то хотілося — а вовк стоїть, гарчить, зуби скалить. А очі — як дві кулі вогняні.

— Іди тепер до принцеси своєї, зачекалася вона...

І зникла відьма, димом розвіялася. А вовк гаркнув ще раз для остраху і в ялиннику густому зник.