Проклятий ліс

— Кора! — дзвінкий окрик пролетів над лугом, а потім різко зник, ніби заплутався в гілках величезного дерева — далі, за цим дубом, починався ліс. Він був темний і проклятий — так говорили в селі. Та тільки не боялися доньки мірошника наближатися до нього — звичні дівчата були до чудес усяких, всі ж знають, що в загаті водяний живе, а Мегі кирпата допомагає вночі борошно молоти.

Прибігла старша дівчинка до дубу, думаючи, що сестра вже тут, але не було тієї. Кликала Кору вона, голос зірвала — а не відгукується ніхто. Тільки відлуння далеке вторить голосу Мері Лу. Робити нічого — довелося в хащі йти, додому без сестри хіба повернешся? Амулет на грудях із трав заговорених вогнем пек, мабуть, і справді в лісі щось страшне було — але йшла Мері Лу стежкою, не боячись нічого.

Невдовзі ліс її на галявину вивів — папороті там вище поясу були, а ягід — журавлини, суниці, чорниці — очей не відвести, так багато, все ними всипано. На краю галявини — гойдалка до гілки старого дерева прив'язана, на ній — Кора сидить, а незнайомий хлопчисько рудий вінок із ромашок плете.

— Мері Лу! — Кора зістрибнула на землю, сукня в ягідному соку забруднена — а здається, кров це на тканині. Страшно її сестрі стало, а виду намагається не подати.

— Я шукала тебе! Ти чому не сказала, що в ліс ідеш? — голос у Мері Лу суворий, погляд — спідлоба. Не подобається їй ні ліс цей, ні хлопчик із ромашками.

А той голову підняв, глянув глузливо, блиснули в посмішці маленькі хижі зубки, і Мері Лу зрозуміла, на кого він схожий. На ласку, звірка лісового. Насупилася дівчинка, сестру за руку взяла.

— Давай ще трохи пограємося з Тоні! — попросила Кора. — Він вінок мені плете, поглянь, яка краса!

— Нас удома чекають. Ти не знаєш чи що, який батько злий буває?

— Ну прошу тебе...

Мері Лу ніколи не могла противитися примхам сестри. І тут не змогла — залишилася з нею і хлопчиськом лісовим. Виявилося, приємний він, добрий. Увесь день гуляли лісом дівчатка, а він їм про трави й квіти розповідав, на пам'ять браслети сердолікові подарував. Як одягла Мері Лу браслет на руку, амулет її з трав заговорених розсипався, ніби й не було його ніколи. Не злякалася дівчинка, але вирішила — все зробить, а сестру більше в ліс не пустить. Вдома браслет свій викинула, а Кора свій сховала кудись — скільки не шукала його, не знайшла Мері Лу.

А за кілька днів Кора знову до лісу втекла — як не просила сестра її, як не благала не ходити. Водяний у загаті злився, вимовляв Мері Лу — як ти могла нашу дівчинку відпустити? А та не знала, що й сказати — не слухалася її Кора відтоді, як із Тоні цим проклятим познайомилася.

...Йшли роки, і перестали незабаром сестри спілкуватися. А все ось через що. Мері Лу після смерті батька до тітки в місто поїхала, а сестра її відмовилася — життя моє на млині, не кину його, і все тут! Розуміла Мері Лу — не тільки в млині справа. Не хоче, мабуть, сестра з Тоні прощатися. А він і радий — просив не кидати його, бо так, мовляв, у лісі самотньо самому. Що він там один робив і як жив — не розповідав, скільки Мері Лу не випитувала. Посміхався моторошно і казав — не твоя справа.

Поїхала старша сестра, як не важко було. Життя нове їй сподобалося — до школи вона пішла, сукні їй тітка модні купила, з комірцями мереживними, з м'якої вовни і льону, з вишивкою шовковою. Забула незабаром Мері Лу про життя в селищі, але листи сестрі писала мало не щодня, все до себе кликала, про місто і чудеса його розповідала. Про фонтан співочий, про карети красиві, про бруківку кам'яну і скло зі слюди, про торти з крему і морозиво фруктове. Але рідко відповідала їй Кора — а якщо й писала, то більше про справи на млині. Мовляв, Тоні їй у всьому допомагає, а люди думають, що це батько їхній там справляється, наче й не помирав він. Ось такі чари творилися там — і не подобалося все це Мері Лу.

Наприкінці третьої весни, коли вже молодшу школу дівчинка закінчувала, відпросилася вона в тітки додому з'їздити, із сестрою побачитися. Саквояж легкий у неї був, купила їй тітка місце в поштовій кареті, і вирушила Мері Лу додому. Як вийшла на площі в селі, ніхто не впізнав спочатку в цій поважній леді, закутаній у мережива, доньку старого мірошника. Проводжали люди її здивованими поглядами.

А вона стрімголов до млина кинулася, ледь саквояж свій не забула. Прибігла — дивиться, розруха там, ставок ряскою заріс, водяний стогне, намагаючись колесо прокрутити, а дах у хаті провалився, двір лободою заріс. Що трапилося-то? Писала ж Кора, що добре все вдома!

Шукала сестру свою Мері Лу, та так і не знайшла. І Тоні проклятого ніде не було.

Тільки стара сукня Кори, чи то кров'ю, чи то ягідним соком забризкана, лежала на порозі.