Зачароване болото

У старому лісі, куди сонце не зазирало споконвіку, дерева стали такими високими, що жителі лісові стали будинки свої зводити серед розлогих гілок з темно-зеленим листям — гострим, немов кинджали. Невдовзі й місто розрослося серед туманів гущавини цієї, і було воно гарне дуже — здіймалися до синіх небес гострі шпилі башточок, вилися по стовбурах сходи, підвісні мости з'єднували замки й палаци, збудовані на різних деревах, тішили око писані віконниці, а балюстради прикрашені були жовтецями й маргаритками — завдяки квітам цим, яскравим і сонячним, було в лісі світло, дихалося легко й привільно, і берегли лісові мешканці суцвіття ці від вітрів і морозів, бо було колись передвіщено — коли зникнуть квіти з гущавини, так і місто в болота провалиться.

...А болото наступало з півночі, затхлим запахом гнильним інколи проникало в стародавнє місто — і тоді зачинялися віконниці й дзвеніли тонко кришталеві дзвоники, що розвішані були на гілках найвищих, де й будинків-то не було, куди й сходи не вели.

І ось одного разу не продзвонили дзвіночки. І не встигли лісовики зачинити віконниці — зміями мерзенними туман проповз, обвиваючи стовбури дерев, і здавався він зітканим із павутиння, і запах плив слідом за ним моторошний, начебто перегнило все в болоті та величезною бульбою луснуло, а бризки розлетілися по околицях. І всі, хто чув запах болота, засинали. Обличчя сіріли, ніби всі соки випивав цей страшний клятий вітер... очі скляніли — а що бачили у своїх снах лісовики? Про те ніхто не знав.

Так і знищило болото колись прекрасне місто. Говорили, що відтоді рідкісний сміливець наважувався ступити під склепіння одурманених дерев, у яких, як і в жителях міста проклятого, соки застигли, перестали вирувати. Скам'яніли дерева, а листя їхнє гостре лезами стало. І дзвеніли ці кинджали на вітру, і говорили, що зброя з листя зачарованого лісу будь-кого вбити може, навіть чарівників і фей не щадить вона, навіть духів вбиває. От і полювали багато хто за листям цього лісу — але не всі поверталися. Хтось, кажуть, спить і донині на гілках старих скам'янілих дубів, а хтось у болоті згинув — тепер немає квіткових галявин, болото та озерця кругом. Але все єдино живе казка — кажуть старі люди, якщо знову розквітнуть жовтець і маргаритки під покровом проклятого лісу, зникне болотистий дух гнилісний, що погубив лісовиків.

І ось знайшовся сміливець один — вирішив він врятувати мешканців старої хащі. Крім усього, чув він, що королівська дочка, лісунка, чудової краси була. Спить вона так само, як і всі, в замку своєму, заколисана болотним духом, спить і чекає того, хто врятує її королівство.

Юнак був молодий і впертий, як не відмовляли його рідні, не відступив від свого —пройду через прокляття болота, знайду спосіб квіти посадити і прогнати мар, що сон навели на лісовиків. Сказано — зроблено. Взяв насіння польових квітів та й вирушив у дорогу. Дорога вела його лісами тінистими, долинами високогірними, де повітря свіже й чисте, луками з гіркими травами... вивела врешті-решт до проклятого лісу й міста, що спить сном зачарованим. Стежка біля лісу обірвалася, ніхто не хотів заходити під покров скам'янілих дубів та ясенів, та сміливо ступив наш герой у трави шовковисті та по купині почав пробиратися в глиб, туди, де палац королівський височів серед гострого листя. Довго шлях тривав, ніч уже торкнулася темним пологом крон найвищих дерев, а юнак іде, кидає в болотисту землю насіння — та все даремно, не хочуть проростати квіти... і дух гнилісний, наче з цвинтаря, лине лісом, так і здається, армія скелетів вилізе з болота, потягне на дно...

Але йде все одно герой, хоч і моторошно йому.

Ось і палац... кручені башточки його травою поросли, сходи розвалились, ніяк не піднятися нагору, тільки по стовбуру повзти — але ж і кора у дерева-велетня порізана зморшками, є за що вхопитися. Поліз юнак, увесь одяг порвав, насіння розгубив, не знає, що йому далі робити — чи то деру давати з лісу цього клятого, чи то спробувати все ж таки хоч одним оком на принцесу поглянути. Вирішив залізти у вежу принцеси, даремно чи що пройшов шлях такий довгий? Не зміг врятувати місто лісове, так хоч буде що розповісти після повернення...

А болотний дух за ним слідом вився, ніби змій димчастий, з туману зеленого витканий. Невдовзі обхопив ногу, але розвіявся — юнак до вікна дістався, за яким спальня принцеси була. Переліз через підвіконня, дивиться — пил кімнатою стелиться, наче попіл від багаття, що прогоріло, зі стелі павутиння ажурним мереживом звисає, а на ліжку лежить дівчина красива. Волосся її по подушці розкидано, обличчя біле, вузьке, з вилицями гострими... І груди здіймаються її, так і здається — ось-ось прокинеться.

Підійшов юнак ближче — замилувався...

...Очі болотні відчинилися, і тіні з них вирвалися, кинулося прокляття до юнака, закружляло птахами над ним... упав він на ліжко поруч із принцесою, а її рука ворухнулася, наче обійняти його хотіла.

Знайшов юнак свою долю — подейкують, досі спить зачарованим сном поруч із прекрасною принцесою. Більше сміливців не знаходиться — обходять ліс стороною, а леза чарівні дорожче золота вже, нікому їх добувати, ніхто не сунеться у кляте болото.