Сльози феї

Серед високих гір, на березі бурхливої річки, за якою розкинулися непрохідні хащі лісові, жив в одному селищі юнак-казкар. Був він собою гарний, серцем добрий, а пісні його радість і щастя людям дарували. Джон-Соловей прозвали його. Приїжджали послухати його з найвіддаленіших селищ, безбідно жив він, у достатку — на знак подяки привозили гості йому дари багаті. Йшов час, вітрами над долиною проносилися роки, і настав одного разу день такий, коли не зміг Джон нову пісню скласти. Зажурився він і вирішив, що всихає дар його від того, що немає в його житті казки й чаклунства, вирішив вирушити в далекі краї, світ побачити, нові пісні пошукати. Давно нудилося серце його за незвіданим.

Недовго думав він, попрощався з людьми з селища, зібрав у полотняний мішок пожитки свої, лютню взяв, що у спадок від батька була, і вирушив на захід, слідом за сонцем. Довго йшов він, і стежки, зарослі травою, вели його луками заливними, лісами похмурими, і привели одного дня до палацу, із золотих цеглин складеного, з дахом із кришталю і віконцями, самоцвітами прикрашеними.

У палаці тому феї жили, і було таке велике їхнє чаклунство, що ні про що не знали вони турбот, страви і вина самі з'являлися на столах їхніх, у вогнищах вогонь танцював негасимий, вбрання з шовків візерункових ткали вони на чудових верстатах своїх, з ниток із місячного світла та бурштинового туману, із сонця і світанків ягідних. Але так довго жили на білому світі чарівниці, що зачерствіли серця їхні, і ніщо вже не тішило — ні менестрелі, ні пісні чарівні, ні музика казкова, що на балах грала. А бали їх щоночі в танок вели — кружляли хороводами феї, і сліди від танців їхні люди колами чарівними називали, вірили, що силу дарують ці кола. Та згасала сила, адже сум і туга оселилася в палаці фей.

Як побачила королева фей, прекрасна Евелін, співака з лютнею в руках, що йшов до палацу з лісу, зраділа. Будуть нові пісні лунати під склепіннями її бальної зали, буде тішити й веселити її юнак. Тільки не знала Евелін, що співак вирушив на пошуки свого дару, що змовкли пісні його.

Щасливий був Джон-Соловей, що зустріли його в палаці з радістю, що на бал запросили, але побоявся сказати королеві фей, що згас вогонь у серці його. Сподівався, що розгориться полум'я, коли поговорить він із чарівницею — сподобалася вона юнакові. Золото волосся її, діаманти очей і рубіни губ — не було в цілому світі красивішої за Евелін.

І ось настав вечір, і відчинилися двері бального залу для юнака. Увійшов він, дивуючись красі колон нефритових, гобеленам яскравим, квітам, із самоцвітного каміння вирізьбленим, — прикрашали стіни вони та ніші, тінями заповнені. Горіли яскраво воскові свічки, і вогники їхні здавалися метеликами, що злітають в ніч чаклунську.

Багато фей зібралося біля трону Евелін, у сукнях пишних, перлами й смарагдами оздоблених, і здавалися вони теж яскравими метеликами, що зібрались до цього палацу заради танців і веселощів.

— Порадуй нас, Джоне-Соловей, — наказала королева фей, ласкаво дивлячись на юнака. — Заспівай найкращу пісню свою, щоб здригнулося серце моє, щоб у підданих моїх знову радість розквітла!

Торкнувся струн Джон, а відчуває — немає слів гідних, немає пісні в його душі, такої, щоб виконати прохання Евелін. Зажурився він, застиг статуєю кам'яною біля трону її.

— Пробач, пані, але немає таких слів, немає пісні такої, щоб порадувати тебе...

Сумно стало Евелін — так сподівалася вона, що радість співак принесе в палац її, поверне веселощі. І сльози з'явилися на очах, застигали вони на щоках блідо-мармурових, діамантами падали на корсаж її сукні, котилися на підлогу, розсипаючись там крихтою іскристою. І раптом спалахнули очі Джона-Солов'я — смуток Евелін пробудив у ньому дар згасаючий.

Заспівав він про красу володарки фей, про доброту її, про палац золотий, про кохання своє... І такою прекрасною була його пісня, що розтанули серця чарівниць, знову змогли вони веселитися і радість відчули казкову.

Відтоді не змовкають на балах спокусниць фей пісні Джона-Солов'я, а Евелін натішитися цьому не може — любий їй співак і дорогий став — як ніхто більше.