Лісова діва

Лісова діва

У гущавині лісовій навесні на молодий місяць різні дива трапляються — зачаровані, кажуть, стежки та галявини, дух чарівний у кожній квітці, у кожній травинці живе, серед гілок пустує болотними вогниками. Поведуть такі до бурелому, а там і болота починаються — і поминай, як звали. Кажуть, у такі давні часи трапилася казка ця — що й стіни довкола веж, руїни яких темніють на пагорбі, осипатися встигли... Чаклунські марення на сосни вікові опустилися туманом зеленим, і не пройти нікому крізь серпанок цей, а хто й може прочинити завісу над таємницями старого лісу — того опісля серед людей шукати довго доведеться... Та й чи знайдуть? Згине він — нічого цікавитися та лісовий народ злити. Не люблять вони, коли смертні ніс свій у їхні справи сунуть.

А раніше було так — жили люди з лісовим народом, яких добрими сусідами прозивали, в мирі. Дружбу водили, одружувалися, браталися, та тільки заздрили смертні довголіттю своїх лісових сусідів, хотілося людям теж молодими по триста років бути та хвороб не знати. Бувало, звісно, що й ділилися чарами своїми лісові жителі, та тільки у відповідь добра не бачили. А як зникли з очей людських — про те далі казка буде.

Жив у замку, що біля лісу чарівного, лицар один — собою гарний, серцем добрий, наречена в нього була, золотоволоса Ядвіга, баронова дочка, крові шляхетної та серця злого.

І одного разу на полювання вирушив лицар, з ним брати Ядвіги і сам барон. Лови вдало пройшли, чимало звірини забили, кабана до замку везли й козулю, зайців же не перелічити було. Їхали мисливці, і ось уже коли ліс закінчувався, серед сосен дівчина з'явилася, краси небаченої — таких серед людей не було спокусниць, щоб шкіра як порцеляна була білою, губи — мов малина, брови соболині, стан тонкий, не йде вона травою — пливе наче б то. Сукня її ало-зелена, коси зміями чорними по спині повзуть, корона алмазна виблискує, а в руках — роги лосині.

Підійшла красуня лісова до мисливців, що завмерли оторопіло, побачивши її, вклонилася лицарям, а потім з усмішкою роги Кевіну простягнула.

— Бери дар мій, лицаре, та тільки пам'ятай — бережи кохання своє, бережи серце тієї, що чекає на тебе. Якщо не зможеш — скакати тобі звіром сохатим по лісі моєму!

Сказала це й зникла в тумані, що з ярів поповз у цю мить, — здавалося, змії то димчасті по траві стеляться, ластяться до мисливців, гіркотою полину й вересу понесло. Дивиться барон на Кевіна — чи витримає юнак випробування лісової діви? Самому колись довелося під чари потрапити, та зміг він їх побороти, повернувся додому, до дружини й дітей. Дивиться барон і хмуриться — не подобається йому, як застиг у сідлі Кевін, як побіліли пальці його, що вчепилися у поводи, як тремтіння тілом іде, немов дихати лицареві важко.

— Борись! — крикнув барон. — Пам'ятай, що Ядвіга на тебе чекає!

Але не чув його вже Кевін, нахилився до землі, щоб дар діви лісової підняти, і шпори врізав коню... Поринув у гущавину, а туман за ним слідом поповз, наче плащ димчастий, з іскор зелених витканий — це вогники болотні до свити нового царя вступили, нерозлучні тепер із ним будуть.

А Ядвіга, наречена кинута, розлютилася, як дізналася про зраду, — і до того чорне її серце було, а тут і зовсім попелом зотліло. Нічого в ній не залишилося — лише помстою горіла. І вмовила баронська донька людей, щоб ліс підпалити. Місяць якраз молодий народився, темно було, під покровом ночі смертні до лісу підступили зі смолоскипами, для помсти припасеними. Як вступили під склепіння сосен, так і запалили вогні... Побачила Ядвіґа й батько її, як мчить через ліс прекрасна діва — верхи на сохатому була вона, а очі в того сохатого — Кевіна зачарованого.

...Вгамував лісовий народ пожежу ту, але війну не став із людьми вести — тільки закрив туманом чарівним кордони, і не стало підступів до лісу... А сохатий зі своєю дівою досі, кажуть, як місяць народжується, ліс обходить, дивиться, чи не трапилося чого. Хранитель він лісу чарівного. Від злоби за заздрості людської береже його.