Зірка

Маска чорного оксамиту з місячним каменем і перлами, маска, яку ніколи не знімає пані Зірка, маска ця наче чорна хмара, що приховує порцелянову шкіру, білішу за сніг і прозорішу за воду в річці, лише крижані очі дивовижного кольору нічних фіалок виблискують у прорізах маски, й у погляді тому — спокій, у погляді тому — відблиск давньої мрії, мрії, що справдилась. І здається – то й справді зірки на небі горять, переливаються алмазні суцвіття, що розпустилися на чорному небесному тлі.

Багато хто розуму позбувся від очей цих чарівних, не один юнак мріє Зірку у дружини взяти та замкнути у своєму домі навіки, щоб тільки йому дарувала світло своє вона. Але волелюбна леді Зірка, танцює серед мережива хмар, мандрівників небесних, і танець цей можуть спостерігати із землі всі, хто вночі глухої на небеса гляне, — над скелястими горами і квітучими долинами, над полями і зеленими левадами, над розливними луками і морською гладдю чорнильною... танцює леді Зірка, і спідниці її шовком фіолетовим хлюпочуться, і здається, що то серпанок хмарний довкола корони її... А корона ця з місячного золота виблискує топазами й жовтими агатами, і заздрять усі дівчата красі неземній, і кожна мріє про таку корону. Кожна мріє нічною королевою стати та танцювати у вбранні розкішному, з місячних ниток та шовку нічних небес витканому, аметистами чарівними прикрашеному. Казали, аметисти ці — сльози леді Зірки, що їх пролила вона в той час, коли була ще простою дівчиною і жила в селищі каледонському. Але повели її сиди в пагорби, зачарували... Майже й не пам'ятає леді Зірка того, що було, лише на зламі весни й осені прокидається пам'ять зла й мучить серце кам'яне... Та не шкодує про колишнє вона. Немає про що шкодувати.

...Багато років тому, коли люди в злагоді й довірі з народом сидів жили, в Каледонії дівчина була. Чорне волосся її, нічне, вугільне, очі фіалкові, наче ягоди ожини, шкіра біла, наче хмари, — з розуму не одного юнака звели. Та ніхто не подобався дівчині — туга з юності серце її точила, кликала її пісня лісова вглиб хащі ельфійської. І одного разу пори осінньої, коли багаття в селищі горіли, щоб духів зі світу мертвих проганяти та дорогу полюванню дикому вказувати, не змогла вона опиратися покликанню цьому, що линув із вітром холодним.

...Нехай у пагорби страшний був, темний, кінь вороний сахався від звуків жаских, від дерев, що чудовиськами довкола стежки танцювали, і незабаром зірвався з поводів, лише відзвук іржання переляканого почула зачарована дівчина. Але шлях свій продовжила, лише від страху беззвучно плакала, і сльози її перетворювалися на каміння неймовірної краси, і було це каміння таке саме, як очі її — фіалкове. Аметистами їх потім назвали.

А шлях зачарованої закінчився біля пагорба ельфійського — дике полювання повз мчало, і заступила йому шлях дівчина. Просила, щоб із собою взяли її пси Самайну.

...Відтоді й танцює леді Зірка серед хмар і допомагає полюванню на зламі часів мчати темним шовком небес, простягаючи перед гончаками шлях місячний, з віри в дива витканий. А камені, сльози чарівні, відтоді в горах каледонських знаходять, обереги вони для всіх, хто марить про світи інші та про долю іншу.