Утоплениця

До зорі світло горить у вікні її, пелюстками квітів дивовижних розпускаються на зорі дива-дивні. Чує ліс тоді, як іде стежкою дух кудлатий, з рогами гіллястими, чує вир — з мулу співають пісні гіркі діви мертві. Діви мертві, коси — ряскою, очі — мушлями прикриті, хочуть темряви напитися, та довго чекати того часу, коли хто прийде, кров'ю залляє води сині.

...А коли приходила темрява, опускаючись хусткою візерунчастою, зірки вишиті стрічкою яскравою, і алмазами все оздоблене, — то приходить той морок, рогатий він, очі — червоні, в поцілунках — трунок, і гасне тоді світло у вікні її, тієї красуні, що ніч ткала все без утоми.

Вовче виття тишу розбило.

...на скалки.

Той, з рогами, що страшний був, не просив її дозволу, діва плакала, кров'ю плакала, — він її за долоню схопив, плащ зірвав, амулети всі... А в очах його — темрява осіння, яскраво-червоний відблиск згас, нібито багаття, що залите в темряві зливою та хвилею, ніби вир той розплескав чаклунство по траві лісовій.

Діви мертві жертву чуяли, на поверхні — руки скручені, ніби гілки то старої верби.

Світло немилим стало назавжди для тієї, що жила в лісі, світло колисала. Сови ухали, трави чули — як ридала та, що пітьму вишила так візерунчасто, щоб знайти будь-хто міг стежку в мороці болотному. А тепер один шлях їй був — туди, у воду стиглу.

У синь обманну.

У вир проклятий.

Бути їй примарою — віки-вічні.

...Кажуть, у темряві більше нема того, хто вводив у гріх, діви мертві йшли з озера, губи сині, руки скорчені — дорогою його, кажуть, зустріли... Кажуть, роги ті гіллясті забрала з собою діва прийшла, що восени утопилася.

І лежать вони біля виру — ряскою, бачили, їх прикрасили. Нема більше того, хто світло гасить.

А на вирі нова примара з’явилася. Очі – сині, руки – скорчені.