Селкі

У Шотландії, на північному узбережжі, де скелясті відроги охороняють сушу від гнівливих бурхливих хвиль, що пориваються змести все на своєму шляху, жив колись у бідному рибальському селі юнак.  Був він п'ятим сином у сім'ї, тому не дісталося йому від батька нічого, окрім сітки — ось і ходив він щоранку до моря, закидав її у хвилі, мріючи одного разу витягти з моря скарб, бо не один корабель за минулих часів розбився об прибережні скелі, багато самоцвітного каміння та золота поглинули хвилі, тому, подейкують, і світяться вони вночі.

Але лише рибу та водорості дарувало море бідному рибалці. Змирився він незабаром, побудував хатину біля скель, та й забув про свої мрії. Але одного разу, холодного осіннього ранку, коли блідою камелією розквітало крізь мереживо хмар сонце, а хвилі здавалися сталевими, і туман повз по воді білосніжним маревом, витягнув рибалка з води дівчину краси небаченої. Була вона обплутана сіткою, і лише волосся приховувало наготу її — але одразу зрозумів юнак, що не проста то дівчина, адже були очі в неї сині-сині, як море погожого дня, а шкіра біла, як піна на гребнях хвиль. Покохав рибалка її з першого погляду й упросив залишитися з ним на суші. Юнак морській діві теж сподобався — був він високий, собою гарний — і погодилася вона. Але про одне просила — відпускати її в повний місяць на берег, до сестер, і не стежити за нею, не ходити слідом. Дав клятву рибалка в тому.

Приданим морської діви скринька стала золота, прикрашена перламутровими мушлями крученими і перлами файними. Просила вона чоловіка не розкривати завчасно скриньку цю — мовляв, прийде час, тоді й побачить він усе, і житимуть вони щасливо та в багатстві. А поки мусить вона переконатися в коханні його та вірності, адже попереджували сестри її, що люди легковажні й мінливі, слова тримати не вміють.

— Доведу тобі любов свою! — палко відповідав рибалка. — Ніколи не ослухаюся, все виконаю, тільки не йди ніколи, не залишай мене. Ніякі багатства мені не потрібні, тільки ти одна!

Повірила чоловікові діва, але одного разу в повний місяць, коли вийшла вона на скелястий берег до сестер своїх, не витерпів усе ж таки рибалка. Вирішив підглянути за дружиною, дізнатися, хто ж вона така, — цікавість його замучила. Не знав він ще про те — але гірко пошкодує, що забув наказ морської діви.

Прийшов на берег рибалка — місяць сріблом залив скелі, море спокійне, наче дзеркало, і зірки з місяцем воно хитає, а на поверхні — тюлені плавають. І дружина рибалки серед них. Хлюпається в місячному світлі, радісно сміється, обіймає сестер своїх, але гіркий її сміх, і відчувається — готова вона поплисти зараз слідом за тюленями... та тільки любов до рибалки й тримає. Але раптом затремтіла вона, підхопилася, волосся на груди мокрою змією лягло — обернулася і побачила чоловіка свого на березі.

— Навіщо ж не прислухався ти? — стогнала вона гірко, і вторили їй тюлені.

Вискочила з води вона — біла шкіра волоссям схована, горять синявою небесною очі сумні... і пригадав рибалка той день, коли витягнув її сіткою з хвиль, і пошкодував, що захотів побачити, де проводить вона час. Але пізно було — дивиться рибалка, біжить дружина, незграбно на камінні ковзаючи, начебто вже тюленем знову стала... біжить до хатини їхньої. І кричить чайкою пораненою, і вторять їй сестри-тюлені.

Згадав у цю мить рибалка про скриньку чарівну — мабуть, до неї мчить морська діва. І вітром кинувся він до хати, випередив дружину, відкрив скриньку, а там блискуча шкурка тюленяча. Кинув він у вогонь шкурку, думаючи, що тепер уже нікуди від нього кохана не дінеться.

У цю мить вбігла вона до хати — бачить, догорає шкурка її у вогнищі. Закричала, заплакала ще сильніше, повторюючи:

— Що ж ти наробив! Що наробив... не зможу тепер я з тобою залишитися...

І зникла в той самий світ вона, тільки біла піна залишилася на підлозі хати... і мушля кручена перламутрова. І якщо прикласти мушлю ту до вуха, то можна було почути, як співає прекрасна морська діва про кохання своє нещасливе і зраду чоловікову. Тільки це рибалці від дружини й залишилося.

До кінця життя свого приходив він у повний місяць на берег моря, все вдивлявся в далечінь — чи не промайне у водах золото волосся його коханої, але не було ні її, ні сестер її біля берегів селища. Каявся рибалка, що селкі чарівної шкурки позбавив, та нічого не виправити.

...І не знав рибалка про те, що припливає цими ночами до скелі діва морська — ховаючись за виступами, дивиться вона на коханого і плаче, сумує за нездійсненим. Але не пускає її море — не можна їй із хвиль вийти, не можна поговорити з чоловіком. Давно пробачила селкі його, але море прощати не вміє.