Дочка лісу

Долина Коріоутера колисала тумани — сиві, опалово-білі, вони м'якою пуховою шаллю опускалися на зелене море трав, на вересові пустки й пагорби. Говорили, в пагорбах тих живе чарівний народ, і лише двічі на рік, на Самайн — на осінній злам, і на Бельтейн — коли весняні багаття танцюють серед старих сосен, стирається межа між світами, і прекрасні феї покидають свої підземні оселі. Інше сонце світить там, небо — купол із гірського кришталю, під ногами — золотий пісок, а трава яскравіша за смарагди... та тільки немає людям дороги в той світ.

...Стара Бріанон доживала свої дні на самоті — чоловік її згинув під час однієї з війн з англійцями, сестри по світу розлетілися, а дітей у неї не було. Все життя мріяла вона про доньку — з чорною косою, з очима небесно-блакитними, зі шкірою білішою за сніг... Не дала доля їй щастя, не гойдали її руки колиску, тому, мабуть, рано постаріла Бріанон, адже не так багато років було вдові, а старою всі звали.

Чула Бріанон від старих людей, що якщо попросити щось на зламі осінньому у вітрів північних, обов'язково до Бельтейна збудеться, — і вирішила одного разу, що вимолить собі доньку в чарівного народу.

І як настав час свічки в домівках палити та мертвих у гості кликати, вийшла Бріанон у темряву — в селищі тихо було, навіть пси замовкли, боялися і люди, і тварини того, що несе ця ніч. Прийти до порога хто завгодно може — будь-який морок, будь-яка тінь проклята. Поведуть темні сили місячними стежками, зачарують чаклунськими співами — не повернутися вже тоді назад. А якщо й поверталися вкрадені чарівним народом люди — то нічого людського в них уже й не залишалося. 

Але не було страшно Бріанон — вела її стежкою осінньою мрія про доньку, що обличчям біла, в чиїх очах — крижана холоднеча. Не боялася Бріанон — знала, не зачеплять духи того, хто сам іде до старого ялинника. Темно там, сиро, повітря пахне смолою та грибами, але ось стежка зовсім зникла і повзе Бріанон по перелісках, добре, що не надто густі вони, але все ж спідниці за кущі чіпляються. Тіні кружляють над деревами — і не розібрати, хмари то, чи гончаки короля Самайну, що вийшов на полювання в злам осені. І той, хто заступить шлях його зграї — тому навік в образі чорного пса місячні дороги міряти.

Вовче виття сколихнуло тишу, здригнулася Бріанон, шаль на грудях стягнувши, страшно їй стало, але все одно пішла далі. Невдовзі вибрела вона до великої галявини — посеред ялина стара росла, була вона величезна, вітрами понівечена, а в корінні її ховався вхід у підземний світ — зяяла чорна яма, біля якої зелені вогники мерехтіли.

Залишила Бріанон підношення своє — агати і яшму, щоб донька її могла прикрасити сукню свою, пироги, хліб і м'ясо в'ялене — щоб не голодувала, глечик молока — щоб вгамувала спрагу. І сівши біля коріння смереки, біля чорного провалу в підземелля, стала співати колискову. Так і заснула, вітрами заколисана... Як прокинулася — дивиться, немає ні їжі, ні молока, ні каміння. Мабуть, прийнято підношення. Та й у лісі вже не осінь холодна, а весна йде — розпустилися квіти під ялинами, вітер ласкавий, теплий... Невже до Бельтейна Бріанон спала?

Птахом полетіла вона назад у селище, окрилена надією. І збулися бажання її — як переступила поріг хати старенька, так і побачила на лавці дитя в мереживних пелюшках. Не плакало воно, лише пильно дивилося на прийомну матір, нібито підмінок фейський розумів усе. І була шкіра в чарівної дитини біла, як сніг, а очі — небесно-блакитні. Крижані.

Швидко росла донька Бріанон — і з кожним роком дедалі красивішою ставала. Та тільки цуралися її люди, боялися вони чарівного народу, і не було в Енії — так стара баба фейське дитя назвала, — подруг, а як нареченою стала, то й хлопці її стороною обходили.

Але не засмучувалася про те дівчина — здавалося, ніхто їй не потрібен, окрім матері названої, любила вона Бріанон, оберігала, по господарству допомагала, а каміння те, що стара до ялинки колись принесла — агати та яшму — завжди з собою брала, не розлучалася з ним. Та от тільки що старшою Енія ставала, то сумнішою, очі її крижаніли, і бачила стара мати, тіні іншого світу у погляді інистому, забирають доньку її в осінь чарівну — туди, звідки прийшла вона колись.

Але лише посміхалася матері Енія, обіцяючи, що ніколи не покине її. Але тремтів, зривався голос, а очі ще холоднішими ставали. У косі чорній невдовзі з'явилися срібні нитки, хоч і була Енія молода — видно, чекали на неї в пагорбах феї, а сиве волосся — як нагадування про те. Не повернешся додому — пропадеш серед людей.

Любила дуже свою доньку Бріанон, а не змогла дивитися, як та марніє в селищі, і як прийшов знову Самайн, завиваючи вітрами, так і сказала стара Енії, що настав час іти. Зрозуміла Бріанон, що не можна було у фей дитину просити — і собі серце рвати розлукою, і Енії тепер тужити, немає їй місця серед людей.

І напередодні Самайна, коли темрява впала плащем оксамитовим на долину Коріоутера, пішла Енія в пагорби. Кажуть, що Бріанон недовго жила після того — до весни. І як розпустилися вогняні квіти вогнищ Бельтейна, так і згасло життя в старій вдові. Говорили ще, Енія тієї ночі до хати своєї колишньої приходила, залишила в узголів'ї материнському агати та яшму, а ще — конюшину трилисту. На знак своєї любові.