Лісовий Цар

У опівнічному лісі пугач ухає, б'є крилами, про що кричить-стогне — про те невідомо мені, але йду я по траві високій слідом за голосом пташиним, наче вабить-позиває хтось мене. Іду, в сорочці довгій плутаючись, чіпляючись за кущі колючі та коріння старих смерек — темніють дерева, облиті світлом місячним, перлинами зірки по небу перекочуються, а стежка до села давно зникла.

Не знайти мені тепер додому шляху-дороги.

Пахне гірко полином, брусниця кривавим намистом серед коріння смерекового лягла, а по стовбурах шорстких, смолою прикрашених, наче бурштином, ящірки бігають. Невеличкі, верткі, візерунчасті — ніколи таких не бачила. Ось завмерла я серед опівнічного моря трав, що сріблом розкинулися, а ящірки на очах зростають, очі їхні чорними агатами в темряві виблискують, і дедалі більше ящірок біля коріння — ось уже смарагдовий килим переді мною, і як далі йти? Передавити їх боязко — серцем чую, не принесе то добра. А пугач і далі ухає, кличе в гущавину, через бурелом кличе, через урочище, в якому, кажуть, чудовиська болотні живуть. Волосся їхнє зелене, роги оленячі на їхній голові, тіла в траві заплутані, ряскою й квіточками прикрашені, копита на ногах та на руках кігті звірині. Страшні чудовиська ті, але найстрашніший — Цар їхній лісовий, імені немає в нього, а коли й є — про те ніхто не знає. Кажуть, хто піде опівночі на поклик його, ніколи додому не повернеться.

...Чи знала я, в хаті батьківській коли жила, що після весілля одразу — не встигну й поріг чоловікової хати переступити — відведе мене ліс стежками глухими, в хащі дикі?

Ніхто не знав.

Страшно, а стою перед ящірками. А вони дивляться на мене, не кліпаючи, ніби чекають чогось. І ось здригнулася зелена річка їхня, попливла серед трав, танучи в тумані. А з нього, рогами увінчаний, Цар лісовий вийшов. Очі — чорні, як ніч беззоряна, плечі широкі шкурою вовчою закутані, на поясі ніж кістяний, ріг кручений перламутровий, у руках — чаша з брусничним соком. І не чудовисько він зовсім — гарний і обличчям світлий. Брешуть казки.

— Пий! — наказав він мені, чашу простягаючи.

І з першим же ковтком кислого соку ягідного по венах моїх вогонь ніби пробіг, і згоріло в полум'ї його все, що колись було.

Прийняла я корону з гілочок ялинових із рук Царя лісового й усміхнулася йому. Любити буду, поки серце б'ється.