Чарівна хурделиця

Народилася в одному селищі на краю світу, там, де за гострими піками гір обривається земля прірвою бездонною, донька в дружини мисливця, і назвали її Хурделицею — така біла була її шкіра, очі світлі — як лід на річці, волосся здавалося інієм вкритим. Зростала донька мисливця в любові й щасті, з подругами до лісу ходила, на річку, в гори, але пам'ятала заповіт материнський — ніколи не ходити до лісового озера, що за роздоріжжям доріг лежить та інієм виблискує навіть улітку, і сонце розтопити нездатне кригу на воді його клятій. Говорили, живе в озері темрява віковічна, чекає темрява діву прекрасну, щоб у краю цьому зима запанувала. І трон є серед гір срібний, перлами й перламутром прикрашений, видно його здалеку...

Хурделиця з дитинства була не така, як інші діти в селищі, — подруги її бавляться, а вона сидить біля дерева, на небо дивиться, наче чекає чогось, чи підуть усі на річку, а Хурделицю так і тягне до роздоріжжя доріг подивитись бодай одним оком на озеро заборонене. Але берегла мати її, міцний наказ її був, і боялася Хурделиця її не послухатися, але чим старшою ставала, тим свавільнішою. І поклик Озера дедалі сильнішим був — у крові Хурделиці вже не кров текла, сніг талий, в очах — лід був, по шкірі — іній візерунками мерехтів. Боятися стали доньку мисливця, уникати. Шепотілися по селищу — відьма снігова живе з ними поруч, згубить усіх, якщо не відпустити її додому. А де дім хуртовинам та завірюхам? Серед гір — на краю світу.

Один лише Айгил, син бортника, не змирився з тим, що втратити може кохану — давно він дивився на Хурделицю, свататися збирався, та тільки старший він був, все чекав, поки прийде пора красуні його. І як увійшла вона в пору дівочу — одразу й прийшов до батька її Айгил, той і радий був цьому, не сподівався вже зовсім, що з такою славою знайде його донька чоловіка.

А Хурделиця про одне нареченого просила — не пускати її до Озера, бо чує її серце біду, холоне кров її, душа вимерзла. Вабить її вода проклята крижана, сни сняться дивні — ніби в сорочці самій біжить вона до берега, кидається з розбігу, і крига кришиться, ранячи тіло біле, і лише візерунки криваві лишаються... а її й сліду немає в світі людському.

Клявся Айгил, що ніколи не відпустить її, утримає. Та щойно стала Хурделиця його дружиною — тієї ж ночі марою у вікно вислизнула та по хрусткому настові до Озера кинулася. Чоловік — за нею. Але так швидко бігла вона, що ніяк не міг наздогнати Айгил, уже біля берега лише побачив кохану. Кликав її, голос зірвав — та тільки вітер колючий слова його чув, і падали вони на кригу, розбивалися на уламки... Уламки ці підняла Хурделиця, озирнулася на чоловіка востаннє — і розбила кригу, пірнувши в чорну воду...

...Тіло її ніби кинджалами розпороли, така холодна вода була, але лише мить тривав біль. Виринула Хурделиця — а на березі нікого, ніби й не стояв щойно тут чоловік її. Куди він пропав — не знала снігова відьма, та тільки серце її заледеніле про те не переживало. Битися воно перестало.

Накинула Хурделиця снігове покривало на плечі і з вітром крижаним помчала в гори. Відтоді не пустував більше трон срібний, перлами й перламутром оздоблений, а на півночі з'явилася Королева — чарівниця могутня, яка край той дикий оберігати стала.

Подейкують, що в горах досі блукає тінь Айгила, кличе кохану, чекає та шукає... та хуртовини замели шляхи-дороги, не дійти йому до неї ніколи.