ВІДЬМА-ЖОНА

У далекому королівстві, що на захід від сонця, на схід від місяця, колись правив гордий і сміливий король — був він чесний, шляхетний, любив полювання і турніри, і водночас народ свій не ображав, податки знизив, збирачів податей приструнив. Любили люди свого короля. Одна біда була в нього — не міг він знайти собі королеву. І хоч багато було прекрасних дів у тій країні, а жодна не припала до серця королю Дагоберто, прозваному Безстрашним.

І ось біда прийшла в королівство — оселилася на болотах зла відьма, говорили люди, що порчу на худобу вона наводить, річки отруїла й озера — хто вип'є тієї води, той марніти починає, а силу свою, знати, віддає темній силі. Тим вона й живе, відьма ця. Звідки прийшла, де колись жила, ніхто того не знає. Ось і з'явилися люди до короля — про захист просити.

Дагоберто Безстрашний наказав коня осідлати, вдягнув обладунок свій, плащ, хутром білим підбитий, та й вирушив до тих проклятих хащ, де відьма оселилася. Їхав він заболоченим лугом, і пронизливі крики куликів мчали слідом, а небо хмурилося, ніби на дощ. Туман із низин плив білою хмарою, і захотілося раптом Дагоберто прилягти під бузинними кущами, що пишно цвіли на краю тракту. Але спішився він, умився водою з джерела, що било з-під коріння кривих дерев — гілки кострубаті здавалися руками старої відьми, ось схопить зараз за плащ та підкине до сірого неба, граючись із ним як із м’ячом... Відігнав Дагоберто втому, сонливість цю дивну, і вирушив далі, ведучи коня в поводу — луки закінчилися, дорога теж, підлісок заважав кінному, незабаром і зовсім важко продиратися стало через колючі кущі, стежки як не було — так і немає.

Довго кружляв король на одному місці, доки раптом не розсунулася гущавина, пропускаючи його — гілки аркою нависли, а попереду немов би коридор із живих гілок утворився. Але коню там не пройти було — прив'язав поводи король до нижньої гілки старого дубу, а сам далі пішов, тримаючи напоготові меч.

Ліс весняний дзвенів пташиними трелями, первоцвіти синіли серед торішнього листя, і аромат солодкий плив під кронами старих дерев. Невдовзі стежка ця привела короля до озера, береги його були заболочені, каміння поросло мохом та було розкидано по траві, наче дитинча велетня тут бавилося. Туман густішим став, колір змінив — не білі клапоті його були, а зеленувато-синє марево тремтіло над водною гладдю... І в цьому серпанку, що виткався над озером, видно стало тіні, які кружляли в танці. Діви довговолосі, зі шкірою, що відливає місячним сріблом, узявшись за руки, злетіли над водою, сміючись безсоромно — і були діви ці в самих лише сорочках. Посідали водяниці на гілках дерев і пильно на короля дивитися стали.

— Де мені відьму знайти? — запитав Дагоберто, але у відповідь лише сміх почув.

Здалеку понеслися крики якихось птахів, озирнувся король — а на озеро лісове пітьма впала в одну мить, начебто хтось сонце, як свічку, задув. От тільки день був — а вже ніч глуха. І в темряві цій зірки хороводи водять, танцюють на оксамиті небес, а очі проклятих водяниць світяться сріблясто, у волоссі — перламутр і перли, а губи червоні, ніби в крові...

— Навіщо шукав мене, повелителю? — хрипкий голос пролунав у тумані, і з димки випливла стара бабця. Страшна вона була, як смерть, кістлява, сива, з носом величезним, наче дзьоб хижого птаха, з пальцями кривими, у лахмітті брудному, в намулі й землі забруднилися її спідниці, стояла вона й дивилась хижо на короля. — Ось вона я, відьма болотна... Кажи, навіщо прийшов.

— Припини свої безчинства, проклята! Дай моїм людям жити спокійно!

— З чого ти взяв, що я це все зробила? — насупилася відьма, підходячи ближче. — Крім мене, зла на цій землі вистачає, наговорюють на мене, повелитель. Але можу я все зупинити, є в мене чари... Але тільки натомість хочу я отримати дещо від тебе.

— Кажи, відьмо, що тобі потрібно?

— Корона мені потрібна. І любов твоя, мій повелителю.

Відсахнувся король від чудовиська болотного, скривився від огиди, як уявив собі, що приведе до замку істоту цю мерзенну. Що народ скаже?.. Та тільки якщо не бреше вона, якщо врятує людей... Задумався король. А відьма тим часом ще ближче підійшла, кострубатими пальцями торкнулася щоки Дагоберто. Він лише очі прикрив, відчувши холод її. Покірно кивнув, погоджуючись на її умови.

...Зло стародавнє заснуло, люди раділи, що знову спокій запанував у королівстві, що знову можуть жити вони вільно на рідній землі. Лише король став сумний, привізши наречену до свого замку. Ховала вона обличчя під густими вуалями, рукавички довгі носила — яскраво-білі мережива, прикрашені перлами. Воріт високий був на її сукнях, шлей довгий ковзав змією, а рукави до землі спадали, не прихоплені на зап'ястях. Не знав ніхто, чому наречена Дагоберто ховає обличчя своє й тіло, тільки нещасний король правду знав — що одружитися йому доведеться зі старою відьмаркою. День весілля все ближче був, а король дедалі похмурішим ставав, зовсім висох від туги.

Як задзвонили дзвони, сповіщаючи всіх, що в країні з'явилася королева, як відшумів бенкет у головному залі замковому, то зовсім король почорнів обличчям — нічого сказати йому не можна, дивиться вовком лютим, от-от укусить... Зачинилися за ним та дружиною покої, і тоді вилилася вся злість його штормовою хвилею. Кричав він, що домоглася відьма того, чого хотіла — корону отримала, але як йому бути, якщо не може він їй любов свою віддати?

— Порушив ти клятву свою, — несподівано дзвінким молодим голосом сказала королева, — за те не бачити тобі щастя!