ЧАРІВНА ПЛАТА

У королівстві Вічної Юності та Краси, шлях до якого лежить через густі хащі, жила колись чарівниця на ім'я Медделін. До людей вона була добра, і часто бачили її біля травневих вогнищ, коли танцювала і співала вона разом зі смертними дівчатами. Так само, як і вони, плела вона вінки з дурманних трав, так само кидала в полум'я яскраві стрічки, так само водила хороводи на вершинах пагорбів. Знали люди, що непроста дівчина Медделін, що в крові її — квітковий вітер, у погляді — сонячне світло, а в серці — морський прибій. Знали то, але не боялися дивовижну гостю з чарівних пагорбів, адже була вона до смертних добра, берегла селище від голоду й холоду, і ніколи розбійників ніхто з людей і близько від своїх домівок не зустрічав.

Стара казка лякала селян, але про неї й згадувати вони не хотіли, і розмови про давнє прокляття вщухали, не встигнувши розгорітися, ніби багаття на мокрих гілках. Любили Медделін люди, приємна була їм її турбота, і не хотілося вірити, що одного разу вимагатиме діва їхніх пагорбів плату за свою доброту. Що це буде — про те старі казки не говорили.

І ось однієї весни, коли розпустилися вогняні лілії на вершинах пагорбів, з'явився в селищі бродячий менестрель. Були пісні його пронизані сонячним вітром, духом ягідних галявин, солоним морським бризом, і так добре співав він, що закохалася в чарівний голос діва пагорбів. Готова була навіки серед людей залишитися або за музикою геть піти — аби завжди бути поруч із коханим. Але не одній Медделін сподобався співак, багато дівчат зачарувалися ним. І була серед них заздрісна і зла Енія.

Як день і ніч Медделін і Енія... у діви пагорбів шкіра біла, волосся — плавлене золото, в очах — незабудки цвітуть, у смертної — чорна смола кучерів по вітру в’ється, шкіра смаглява, в очах — темрява, безодня розверзається. Не любила Енія Медделін, змією її серце точила злість, ніби отруєні стріли пронизували його, і здавалося їй — не було б чарівниці біля травневих вогнищ, і не зміг би менестрель від неї, Енії, очей відвести. Дивилася на людей вона через полум'я багаття, кидаючи в нього дурман-траву, шепотіла слова прокляті. І почула її ніч — та ніч, яку в вогнищах спалювали, гнали геть із землі, та ніч, у якій хуртовини снігові співали кришталево, та ніч, що скувала б льодовим панциром поля й луки дикотравні... та тільки пісні людські й вогнища весняні заважали.

І в ту мить, як відкрилася безодня, випускаючи тіні іншого світу, відсахнувся менестрель від Медделін, відштовхнув її, кинувся шукати чорнооку Енію. Статуєю крижаною в цю мить обернулася діва пагорбів, вистигло все в ній, безодня торкнулася її душі, в попіл спалюючи серце, що колись для людей билося. Дивилася вона, як веде танцювати Енію зачарований менестрель, як крізь вогонь із нею стрибає, як цілує її в тіні старого в'яза, і попіл спаленого серця осідав пилом на травневі трави, і кам'яніла Медделін. Не пробачила вона співака, що з чаклунством впоратися не зумів — адже знала, якби покохав він її, то жодна чаклунська магія не була б страшна для нього.

Пішла від людей чарівниця, згасло в ній благе світло, кохання, що зароджувалося тільки, покинуло Медделін. Не забула людської злості й заздрості вона — відтоді не співала більше діва біля весняних вогнищ, не танцювала на дикотравних луках. Приходити стала з осінніми вітрами неблагими, обрушуючись негодою на селище, відводячи за собою юнаків і дівчат, зачаровуючи їх чарівницькою музикою.

Дорого заплатили смертні за проступок Енії. Кажуть, менестрель ненадовго затримався в її домі — пішов по осені, полетів ламким осіннім листом, вітряним було його серце, не було в ньому місця для любові.