БОЛОТО

Болота на околиці королівства — згубне місце, і селяни, що біля Зачарованої гущавини живуть, осторонь їх обходять. Один лише раз на рік — в осінній злам, коли мчить по небу Дикий Гін, — повзе лісом вогняна змія: люди зі смолоскипами, накинувши на плечі замість плащів вовчі шкури, ідуть із требами до величезного в'язу.

Серед папоротей, що розрослися галявиною, чути болотний дух, трясовина поруч, болотниці з-під корчів визирають, чекають на треби. Мокрі стовбури, мохом порослі, водянисті вовчі ягоди... і зелені очі величезного сірого звіра світяться в темряві. Чого він тут чекає, кого шукає? Вовк-одинак живе в лігві неподалік старого в'яза, але людей не чіпає, лише виє тужливо, коли приводять до трясини дівчину, на яку проклятий жереб укаже. Але рідко то буває — у тяжкі роки, неврожайні, коли від голоду діватися нікуди, коли пожежі чи гірські обвали трапляються.

Звинувачують у всьому люди старе болото і нечисть, що тут живе. Але не раз було помічено, що й справді — як нова болотниця з'явиться в лісі, так і поля родять краще, і торг іде добре, і немовлята живучі народжуються. Звикли люди з тим, що кров'ю рідною платити доводиться, вовка того самотнього не боялися — навіть тішилися, коли чути було його виття, означало те, що болотна нечисть задоволена, що знову кілька зим не доведеться голоду боятися.

Так все і йшло, поки одного разу не випав чорний камінь Кейтлін, доньці мисливця — дівчина вона була свавільна, смілива, зі зброєю поводитися навчена, і не було їй рівних у стрільбі з лука. Погорював над її долею батько, мати поплакала, а робити нічого, доведеться вести доньку до боліт, як заведено. І опівночі, як виття диких псів з небес пролунало, люди амулети охоронні взяли, шкури вовчі навиворіт вдягли, та й вирушили в хащі.

Кейтлін не плакала, не просила про пощаду — знала, не відпустять, кілька весен тому подругу її так само ось відправили до нечисті болотяної, ні сльози материнські людей не зупинили, ні кинджали братів, які вирішили сестру відбити. І ось Кейтлін лише міцніше лук стискала, радіючи, що не відібрали його, йшла серед людей, яких з дитинства знала — а сьогодні ніби вперше бачила, — і гірко було їй, прикро, але намагалася не показати цього.

Не хотіла донька старости жалості.

Запах опалого листя невдовзі гнильним став, туман з ярів піднявся, поповз білими зміями по траві, і Кейтлін зрозуміла — прийшли. Ось в'яз старий, з корінням, що здійнялося із землі, ось вовк стоїть на пагорбі, начебто чекає на неї, ось регіт пронісся вітром — мабуть, нечисть болотяна пустує...

Люди в темряві лісу розчинилися, немов і не було їх. Кейтлін залишилася сама — лише вовк дивився на неї з темряви, але не підходив, навіть здалося, сторожить він її, захистити від чогось хоче.

Регіт зовсім близько пролунав, Кейтлін стрілу приготувала, застигла, натягнувши тятиву. А з боку болота метнулася тінь у її бік. Свиснула тятива, заспівала... впала болотниця біля коріння в'яза, застогнала глухо, а з рани замість крові побігла зелена каламуть болотна, мулом понесло... Вовк завив, а на небі тіні промайнули — Дикий Гін йшов за місячним променем, намагаючись впоратися з тварюками, що родом із безодні.

Страшна ніч, чаклунська.

Проклята.

У таку ніч небезпечно на шляху диких псів опинитися — сильну людину за собою поведуть, слабку — розірвуть на частини. І подумалося Кейтлін — от би летіти з нічними мисливцями осіннім зоряним небом... вільною бути навіки.

Але ось бачить Кейтлін, а в болотниці обличчя подруги її, Айріс нещасної, тієї самої, що люди в болото кілька зим тому кинули, і з очей її замість сліз смола біжить, дихає вона тяжко, з присвистом, а руки Айріс — наче гілки дерева, шкрябає вона пазурами по землі, глибокі борозни залишаючи... шепоче: "За що ти зі мною так? Добре тут жити, привільно... ночами танцювали б при місяці, літали над болотами... вдень спали в мохах, в мулі, сховавшись ряскою... за що ти?"

А Кейтлін відскочила від тієї, що колись була Айріс, не знаючи, що робити тепер, але тут вовк до неї кинувся, присів трохи, гаркнув наказово — мовляв, сідай. Кейтлін і кинулася до нього, як до єдиної надії на порятунок. Слідом виття, плач лилися, гілля дерев усе схопити дівчину намагалося, трави — лапи вовкові обплутати... але вибралася з лісу Кейтлін зі своїм рятівником.

Як у селі її побачили, вирішили — привид то, ніяк не дочка мисливця. Двері перед нею зачинялися, прокляття вслід летіли, навіть мати рідна на поріг не пустила. Голосила, плакала, а все ж прогнала.

Кажуть, відтоді нова душа в зграї гончих з'явилася. Нікуди було йти Кейтлін, от вовк й повів її на місячний шлях — не дарма він жив біля боліт стільки років. Мабуть, на неї чекав.