ПІДМІНОК

Вирушив одного разу Сайлас О'Коннор до сусіднього селища, до брата свого, що жив біля боліт, яких люди боялися та обминали стороною — казали, жили там крикси й болотниці, боггарт, якого ще ховчиком називали, страху наводив. Істота це була пустотлива, хоч і не злісна, але жарти її дорого обходилися запізнілим подорожнім, кого вечір на болотах заставав. Чудеса там творилися всілякі — дерева з місця на місце перебігали, ніби замість коріння ноги в них були, феї хороводили на полянах, і хто побачить танець їхній — той довіку до людей не повернеться, зачарують… піде в туман чарівного світу, і ім'я його забудуть-проклянуть, щоб не повернувся років через сто людей лякати.

Привидів із пагорбів фейських у селищі не любили — бо ж забирали вони з собою рідню або дитя чуже поцупити могли. Феї та ельфи, гноми— всі вони заздрили людям, бо в них у селищі народжувалися гарні немовлята, а в лісового народу — почвари. Зморщені, криві та косі були діти у фейрі, тому й підкидали вони їх до людей, а людських дітей у пагорб свій забирали, до чарівного світу.

І ось Сайлас О'Коннор, пам'ятаючи все те, доньці своїй і близько до боліт забороняв підходити. А була його Катаріна красунею — золоті локони, личко сердечком, очі променисті, ніби небеса навесні, на матір схожа. І завжди про дружину свою покійну згадував Сайлас, коли на доньку дивився, натішитися не міг, що росте в його домівці ця квітка чарівна. Оберігав свою Катаріну від усього, від хати далеко не пускав — інші діти до заболочених луків ходять, а Катаріні заборонено це, всі до лісу вирушать — а вона вдома сидить, не дозволяє їй батько ходити в гущавину.

Колись, коли зовсім маленькою його донька була, дружина Сайласа в нетрях старого лісу згинула — чи то пустотливі духи завели, чи то сама зі шляху збилася, а потонула нещасна. Ось і боявся тепер Сайлас за доньку свою.

Але того дня, коли йшов він до брата, то на біду загубився у гущавині, хоч начебто  ішов звичною стежкою. Одразу зрозумів, це водять лісові духи, і після цього одразу до болота й вийшов, а там сидить ховчик — очі витріщив, на щоці бородавка величезна, одяг із трави та ряски, навколо кущі хороводи водять — наче живі. Не злякався Сайлас, та тільки в цю мить блиснув західний промінь — час ховчика настав.

— Ну що, Сайласе, будемо в загадки грати? — примружився дух. — Не втекти тепер від мене, якщо не відповіси мені!

Говорить ховчик із людиною, а кущі розійшлися в цю мить і круки величезні з'явилися на галявині, ходять, очима виблискують. Нібито слухають, про що йдеться.

— Ну що ж робити, коли гейс порушив — заблукав, на заході сонця до боліт вийшов... по заслузі мені, що не вберігся. Давай свої загадки.

— А чи знаєш ти, що я попрошу, якщо ти програєш? — примружився ховчик.

— Не програю! — відповів Сайлас. — Що завгодно проси!

— Обміняємося з тобою, смертний... — прошипів дух. — А що на що обміняємось — дізнаєшся, коли додому прийдеш. По руках?

— По руках! — безтурботно відгукнувся Сайлас, настільки він був упевнений у тому, що обведе болотяного духа навколо пальця.

Та от не тут-то й було. На перші дві загадки легко знайшов він відповідь, а ось остання — про те, що найшвидше на світі — суперечку викликала в нього з ховчиком. Сайлас доводив, що вітер це, а дух мерзенний реготав лише, і круки каркали голосно, ніби насміхалися з невдачливого смертного.

— Думки найшвидше, людино! Думки! — крикнув дух і стрибнув у болото, сховавшись у ньому. А птахи зірвалися з місця й полетіли кудись.

Кинувся додому Сайлас, ніби тільки зараз згадав, що донька там одна сидить — раптом нечисть лісова найдорожче, що є в нього, забрати вирішить? Мчав він нарівні з вітром, дихання збилося, серце з грудей вистрибнути було готове. А все ж не встиг. На широкій стежці лісовій побачив він моторошну картину — впряглися в ліжко його дівчинки величезні чорні птахи, наче у візок якийсь, і тягли її лісом, оголошуючи хащі гучними криками. А Катаріна перелякана вчепилася в ліжко, кричала голосно. Біг за донькою Сайлас, але не зміг наздогнати — помчали прокляті птахи Катаріну кудись у тумани чарівного лісу.

А як повернувся додому нещасний — бачить, біля вогнища сидить на підлозі потворна дитина з чорними очима і шкірою зеленувато-бурою. Моторошна, страшна, з бородавкою величезною на щоці — вся в батька, болотного духа. Але що поробиш — не можна дитині чарівній зла коїти, бо тоді і твоя у фейрі страждати буде. Так і стали жити разом. Кажуть, Сайлас так сподівався донечку повернути, що піклувався про підмінну дитину як про рідну. Може, й зміг повернути Катаріну — але то вже інша історія.