КОРОЛІВНА

Летіли роки пір'їнками на вітру — легкими, білосніжними, наче хмари на небокраї, ткалося павутиння років. Людське життя недовге, а зачарованим птахам вічно над скелястими кручами та морями літати — про те давно казали люди. Пір’я тих птахів соколине, сіреньке, з легким рудим відблиском — ніби полум'я горить-виграє, а птахи дедалі вище й вище злітають...

Так і ти, княже мій, мрієш... плекаєш думку ти цю не один рік. Сива ковила у твоєму волоссі, срібло в бороді, в очах — туга-кручина. Я тільки, лада твоя ненаглядна, знаю, про що тривожишся... У небо хочеш. До сонечка. Летіти над річкою — і тінь твоя буде по воді слідом ковзати... над лісом — стрілою, над степом — каменем із пращі пущеним...

Вдягнеш рукавичку, з соколом своїм поїдеш на полювання, а я бачу — помінявся б місцями з птахом, та немає на світі більше того чаклуна, чиї чари злі занапастити, згубити тебе хотіли. Не згубили — лише життя нове подарували. Ось же як буває... І дивишся ти, княже мій, на птаха з сумом, і зморшки промінчиками в очах твоїх медових збираються... І ніби густіє бурштин твого погляду, смолою стає, отруїтися можна нею. Та тільки я сильніша за трунок той, я сама — полин гіркий, у крові моїй — верес та кропива пекуча, розрив-трава та шипшина колюча. І знаєш ти те, княже, добре знаєш...

...А мені б і самій злетіти в піднебесся, зістрибнувши з чиєїсь руки. Мені б летіти поруч із тобою, на крилах вітру квіткового — над степами, морями, полями зораними... бачити внизу людей — наче ягоди чорниці вони стануть — і кричати їм про радість польоту, про волю проспівати їм із висоти...

Але прикуті до землі ми, княже. Змирись, не дивись у небо соколом зірким. Пов'язало життя людське пущі мисливських пут. Престол та стольний град — клітка нам із тобою, птахам вільним.

Не знають того твої люди — та й добре, хто відає, як би тоді дивилися на свого князя та дружину його?

Не пустили б півня червоного танцювати по терему нашому?..

Ніхто того не відає.

От і мовчи, чоловіче мій, не відкривай рота, не кажи нікому, що бачив, де бував... Полонили тебе — так я сказала всім. Повернувся з полону — більшого знати не треба нікому.

А що це все і є полон — про те тільки мені й скажеш.

А я завжди поруч буду.

...Чи знаєш, княже, що шукала я всі роки ці чари світлі? Чи знаєш, що волхви з лісів вийшли? Принесли вони на землю нашу світло віри давньої... відмовся від візантійських гостей, прожени круків геть!

...Іди зі мною, княже, до гаю дубового, де сонце ажурними візерунками золотими крізь листя різьблене на траву лягає... де стоять дерев'яні ідоли, де палять чаклуни багаття — і цвітом вогняним розпускається полум'я біля Сварожичів. Отримаємо ми крила наші, княже мій, тільки вір мені.

І йди за мною.

...І знову каменем будеш із небес падати, знову пити повітря у височині кришталевій станеш, знову танцювати будемо в піднебессі.  І закричиш ти тоді, прощаючись із минулим.

Відпускаючи його.

Не стояти більше над скелястою ущелиною, з тугою донизу дивлячись, не стискати до болю пальців моїх, забуваючи, що тендітні кістки в людини, а ти — сильний у тілі своєму, наче тур степовий... Але й не цілувати тобі більше мене в губи червоні, малинові, замість них дзьоб кривий виросте.

Чи хочеш того? Бачу, по очах твоїх бачу.

...Хочеш.

То подивися на мене востаннє — на діву з волоссям золотим, у якому срібляться вже місячні пасма. Поглянь на мене, кохану, в очі озерні поглянь — казав ти колись, потонути в них можна.

Так тони, княже мій.

Тони... Захлинись потоком вітру, стань на крило, і побачиш — поруч птах летить.

Це я буду.