ТЕМНИЙ ЛІС

У лісі Аннандейла панує вічна ніч — чорним туманним морем в’ється темрява над маківками старих дерев, а сузір'я на шовку небес здаються чарівним намистом з алмазів та перлів. Ось тільки через візерунок гілок не видно зірок — густий морок панує між стовбурами, що поросли мохом і їдкий запах диму і боліт висить у повітрі. Височіють дерева, стогне вітер, і чується в глухій темряві тиха чаклунська пісня. Ось тільки згубна вона для смертних — хто почує її, йде слідом за примарними видіннями в хащі... і ніколи вже йому не повернутися додому. Кажуть, під кінець осені нечисть, що живе серед боліт, летить чорним вихором над землею, і хто встане на шляху бісівському, того з собою забирають примари. Тому й повелося в передзимові ночі замикати двері та вікна, вішати на притолоку сушені обережні трави і сидіти в темряві, не запалюючи свічок, щоб не привернути до свого порога темряву і морок...

Але кажуть, що колись у цих лісах росли наперстянки й конвалії, і в квітах жили чарівниці-феї, кажуть, що сонце з'являлося на небосхилі як годиться, заливаючи бурштиновим світлом зелені крони дубів і в'язів, і що безліч стежок було серед заростів жовтого дроку та негустого підліску, з'єднуючи селища й містечка Каледонії. Тепер же люди боялися й близько підійти до володінь глейстіг Анабейл, що колись дбала про людей і тварин, адже не було нікому вороття з чорного лісу, відданого на відкуп пітьмі. Скам'яніло серце Анабейл, не було більше в ній жалості й участі до людей.

Багато століть минуло відтоді, як постраждала від рук людини глейстіг, та тільки злопам'ятна вона, не пробачила своїх кривдників. У старій казці йшлося про те, що колись Анабейл була гарна собою, світлолиця і усміхнена. У зеленій шовковій сукні й червоному плащі, скріпленому на плечі смарагдовою фібулою у вигляді трилисника, об'їжджала володарка лісу свої володіння на білосніжному єдинорозі, і всі, хто зустрічав її на шляху, захоплено завмирали, зачаровані неземною красою. Копитця свої глейстіг ховала під довгими спідницями, роги прикривала перловим вінцем.

І ось дізнався про лісову діву король Велліан, чиї землі лежали на захід від Аннандейла, вирішив він одружитися з Анабейл, але всі його дари дорогоцінні повернула вона назад, посміявшись з гордого правителя людей.

— Передайте своєму королю, що недостойний він дочки чарівного народу, не бувати такому, щоб наша діва вийшла заміж за смертного! — відповіла посланцеві короля Анабейл і помчала в гущавину на своєму єдинорозі, тільки сміх її дзвінким дзвіночком ще довго чувся серед сплетіння гілок.

Розлютився король, коли передали йому відповідь чарівниці, втратив спокій і сон, усе думав — як провчити Анабейл. Тричі три місяці просидів Велліан у своїй вежі серед старих сувоїв, а як вийшов він до підданих, то й ахнули вони — його обличчя почорніло від злості, очі стали червоними, як у підземного троля, а волосся сиве висіло ганчір'ям. І тхнуло від короля бридко — пилом, старою шерстю... і таким гнильним був запах цей, немов би землі цвинтарної принесли до замку, або мертвяки з могил вилізли. Та й сам король уже не був схожий на людину.

Наказав Велліан осідлати йому коня і вирушив до чарівного лісу — придумав він, як покарати вередливу діву. Вичитав він в одному старому сувої, що росте серед того лісу одна чудова квітка, суцвіття в неї ніжно-бузкові, наче світанковий серпанок над горами, листя кинджально-гостре, а сік — отруйний для нелюдей, що живуть у лісі Аннандейла. Довго шукав божевільний король квітку цю, чимало ночей і днів провів він серед вересових пусток, хробаком повзаючи біля підніжжя пагорбів, і під кінець третього місяця знайшов зарості лілові. Змастив отруйним соком свої стріли, схопився на коня та й поскакав прямо до чарівного лісу.

Довго блукав він стежками, довго морочив його ліс, не пускаючи до своєї володарки — то буреломи на шляху вставали, то дерева корінням та гілками хльостали, наче батогами, то птахи намагалися очі викльовувати... та нічого не боявся більше божевільний король. Втратив він коня і з'явився до серця лісу в брудних лахміттях і пішим.

Діва чарівна безстрашно вийшла назустріч йому — вона не знала, що приховав Велліан отруйні стріли, і тому вигляд його лише насмішив її.

— Що ж ти, наречений, без свити до мене з'явився, чому не в шовках, не в оксамиті? Де корона твоя, де скіпетр?

Похмуро дивився на чарівницю божевільний король, і лють дедалі сильніше закипала в його крові, здавалося йому, що винна Анабейл у всіх його бідах. А вона стояла біля величезної сосни, притулившись до її стовбура, і виднілися з-під сукні копитця замість ніг, а в густому золоті волосся гілкувалися тонкі роги. Але недаремно хотів король одружитися з нею — говорили, що діти, народжені глейстіг, сильними й сміливими росли, і що не було їм суперників серед смертних.

— Прийшов я сам, без свити і пішим, щоб переконати тебе у своїй любові! — підступний король підходив до діви все ближче, і очі його, налиті кров'ю, примружилися недобро.

Відсахнулася Анабейл, побачивши в руках його лук і стріли, повернулася, щоб утекти... але гострий біль вразив її тіло, підкосилися ноги, і зрізаною квіткою вона впала в зелені трави, а з її рани хлинула чорна густа кров.

Розреготався божевільний король... та недовго він радів, дивлячись на діву — налетіла на нього зграя чорних вовків, розірвали звірі підлого вбивцю, і більше про нього ніхто не чув.

А кров Анабейл затопила чорною темрявою чарівний ліс, приховавши його від світу, щоб ніхто більше не потривожив спокій тих, хто живе в ньому.