ЧУДОВИСЬКО

Вела мене стежка на вечорі в хащі чаклунські, кликала мене гущавина ароматами ягідними, сосновими смолами дурманила, і дерева-стражі до мене гілки тягнули, от-от схоплять, навіки в їх обіймах залишуся... За покликом казки старої йшла я в глушину, не боячись ні темряви нічної, ні звіра лютого. Чула я з дитинства, що в лісі мешкає прокляте старою відьмою чудовисько – був той парубок сто років тому сином мірошника, у нашому селищі жив... не відчинив юнак колись старій відьмарці двері своєї хати у негоду, от і отримав за провину свою. Кажуть, тієї ж ночі, поки гроза вересовими пустищами йшла, вкрився він чорною шерстю цапиною, копитця в нього замість ніг з'явилися, на голові — роги галузились. Людського в ньому — обличчя та руки, та й тіло те саме залишилося, хоч і обросле. А ще говорили — серце його чарівним стало. Кому воно дістанеться, той усі свої бажання виконає, ні в чому йому відмови не буде. Хоче корону, буде йому корона, хоче любові вічної — буде йому любов.

...Чого я хотіла, коли ступила на стежку прокляту? Сили я хотіла стародавні розбудити, чаклунства навчитися, не бажала я серед людей жити — нудно й сумно в селищі, клопоти селянські — не по мені. Ось серед лісу в хатині, обнесеній частоколом із кінськими черепами — щоб страху наводити — таке до душі.

Та дещиця одна заважала — чорне моє серце від народження було обділене чарами, не вміла я ні на тварину обернутися, ні вилікувати або проклясти когось... відвари варити тільки та трави заговорювати виходило, ось і вся моя сила. А що з того? Кому мої чари треба?.. Зо мені дасть це вміння, крім того, що кожне літечко копирсаюся з тими травами клятими, у кожної своя днина – коли зібрати, коли сушити… Втомилась я так жити. Волі хочу від всього світу!

Але скоро, зовсім скоро, щойно стежка приведе мене до густого глоду, за яким починаються землі чудовиська, отримаю я омріяне — зможу на вугіллі танцювати гарячому, вогнем повелівати, хмари розганяти чи туманну мряку дощову на поселення наводити... верес чорний стане ліжком мені, болото посеред гущавини — домівкою, соки землі замість крові потечуть...

І розсміялася я, побачивши, що майже прийшла — ось воно, за галявиною з яскравими квітами – волошками та дзвіночками, червоними розсипами суниць, з пухнастими волотями лісових трав... там, де глід вабить пишним цвітом. Час йому відцвісти вже, а все ж таки рожевіють пелюстки ніжні, наче зачароване місце це, і вічна весна панує біля старого дубу, в корінні якого вхід у підземний світ. Кажуть, лише в повний місяць виповзає з темряви проклятої чудовисько потворне, чорною шерстю поросле. Не боюся я його... Зустрічі з ним жадаю.

Сонце згасало, останніми краплями крові бризнувши на верхівки дерев, і темрява здійнялася з ярів, зарослих ліщиною, темрява ковзала чорними зміями, кружляла навколо стовбурів старих ільмів, темрява шукала мене. Але я знала, що робити — кинула в жадібну пащу її чорних ягід вовчих, трав полину заговорених... і відповзла з шипінням темрява, сховалася за кущами. Дивиться злісно, шепоче щось – але заподіяти мені лиха не може.

А з-під коріння дубу вилізло рогате чудовисько — якраз цієї ночі час йому настав. Метнулася почвара до мене, тонкі кігті торкнулись холодом крижаним мого лиця, відчула я запах крові, але не здригнулася, не відступила. Лише посміхалася, дивлячись на проклятого звіра.

Не знав він ще, що недовго серцю в грудях битися.

Не знав він — ще більше зло з'явилося в його ліс.

Підняла я руку і ласкаво погладила чудовисько по руці... приручити його потрібно. І заради сили темної чаклунської на все я готова.

Покохає мене чудовисько і серце своє віддасть.

А не віддасть... сама візьму.