ДЗЕРКАЛО-ДЗЕРКАЛО, ЩО В ТОБІ?

ДЗЕРКАЛО-ДЗЕРКАЛО, ЩО В ТОБІ?

Серед дрімучих хвойних лісів півночі, що спливають бурштиновими смолами, височіє на скелястому пагорбі старий замок. Він схожий здалеку на сплячого дракона — присадкуватий сірий донжон — його тіло, вежі — наче гострі шипи на спині, зубчастий кріпосний мур — немов хвіст, що обвиває чудовисько. Колись над замком вилися червоні стяги із зеленими трилисниками, несли службу лицарі в блискучих латах, а навколо були розкидані селища — добре жили люди під твердою рукою свого владики, панували в королівстві спокій і щастя. Не вів король Дагоберто Справедливий кровопролитних воєн, не душив підданих податками, багатою скарбниця його була, адже обласканий він був турботою дивного народу, що жив на кордоні з його країною.

Багато років минуло відтоді, не раз промчало по небу Дике Полювання, та тільки немає більше миру між смертними і народом з чарівних курганів, а чому — ніхто й не згадає. Забуті давні казки, розвіяні димом спогади про той час, і тільки я — старовинне дзеркало, викуване умільцями-цвергами в підземному царстві, можу розповісти, як було насправді.

...За давніх часів, коли процвітало королівство і Дагоберто Справедливий став володарем у тих землях, зустрів він на полюванні дівчину чудової краси — і була вона як яворина молода – струнка та тонка, з чорними бровами та такими темними очима, що здавалося, ніби в них відбивалася беззоряна Неблага опівніч, смоляне волосся її зміїлося до землі та завжди прикрашене було перлами та осіннім листям. Полюбили один одного дочка повелителя Самайну і смертний король, та тільки розлучило їх зле чаклунство. Суперниця була в доньки іншого світу, суперниця, чиє ім'я загублене в темряві століть... Зла Королева — такою запам'ятали мою повелительку люди. Але перш ніж отримала вона любов свого короля і прийняла з його рук вінець, зазнала чимало горя й печалі — адже зачарований відьмою Дагоберто відвернувся від своєї коханої та одружився з синьоокою смертною дівою з золотим волоссям... Та недовго довелося їй царювати — померла вона пологами, залишивши доньку, яку прозвали Білосніжкою за шкіру білу, мов сніг, губи — червоні, мов кров... волосся — чорне, як смола. Перед смертю встигла відьма залишити спадок маленькій принцесі — силу свою чаклунську. Силу прокляту, чорну. Злу силу.

Після смерті першої королеви спали чари з Дагоберто, і з покаянням приїхав він у чарівний ліс до забутої своєї коханої, благав пробачити його зраду, присягався у вічній любові. Зглянулася та, чиє ім'я стало прокляттям, і, незважаючи на заборону батька, поїхала з королем смертних у його прекрасний замок. Забрала із собою лише кілька скринь із вбранням... і мене — дзеркало в срібній рамі, вкритій в'яззю смарагдового плюща. Невдовзі змилостивився повелитель Самайна, пробачив непокірну свою доньку, побачивши, що щаслива вона зі своїм королем Дагоберто, і знову зажив дивний народ у мирі з людьми.

...Та тільки недовго тривало щастя моєї повелительки — адже підростала та, в чиїй крові болотяна трясовина тхнула, в чиїх очах — сила відьомська дрімала, чиє обличчя було білішим за сніг, а губи — червонішими за брусницю в лісі. Незлюбила мачуху Білосніжка, здавна ж дивний народ не міг примиритися з відьмами, і розуміла дівчинка, що коли дізнаються люди про те, що в серці принцеси темрява і морок... знищать. Не подивляться, що королівська дочка. Пам'ятають ще люди Довгу зиму і відьму Кейлік Бхір, володарку льоду і хуртовин — ту, яка хотіла навіки заморозити всю північ, зупинивши колесо часів. І лише дивний народ знову приніс весну людям, лише завдяки йому зацвіли схили пагорбів і розтанув лід на річках, завдяки йому голод і страх перед зламом зими відступили. Лише завдяки дивному народові врятувалося королівство Дагоберто...

Не слухала мене та, чиє ім'я стало прокляттям, жаліла вона юну принцесу, мріючи замінити їй матір. Але дедалі тьмянішим було її волосся, дедалі печальним — обличчя, тоншими зап'ястя і похмурішим погляд. І тільки я, старе дзеркало, розуміло — п'є її сили мерзенна істота, що живе в серці спадкоємиці престолу. Вдивлялася в мої віддзеркалення Королева, яку назвуть Злою, шепотіла в розпачі — чи вродлива вона, як колись?... І гірко було мені бачити, що тане її краса, а юна відьма — лише красивішою стає, дикою нічною лілією розквітаючи на радість батькові.

...І одного разу настав той день, коли почула моя повелителька, що більше вона не найпрекрасніша за всіх. І плакала вона, боялась глянути у своє відображення, і кам'яніло її серце, проникало в нього зле прокляття. Озлобилася моя королева, і розуміло я в той клятий темний час — незабаром бути битві. Битві між дочкою короля Самайну і відьмою.

Та тільки слабка була моя королева, і не вистачило їй сил, а батька свого, повелителя пагорбів чарівних, гордість не дозволила про допомогу просити.

...І одного разу в покої її, де висіло я на дальній стіні, закрите драпіруванням, увійшла Білосніжка, шелестіла вона шовками ало-золотої сукні зі шлейфом, відбивала підборами злий ритм по мармуровій підлозі... Відсмикнула вона оксамит, подивилася в мене з переможною усмішкою, а шлейф її мертвою гадюкою згорнувся на темному килимі, на якому криваві квіти розпускались.

І більше ніколи не бачило я білого дня — сховала мене відьма в скриню, а скриню — в підвал спустила, щоб ніхто не зміг зазирнути в мої відображення і побачити там правду.

Про ту, чиє ім'я стало прокляттям для цих земель.

Про ту, яка залишилася в переказах людських Злою Королевою.

Брешуть казки.

Але вірю я — настане той день, коли хтось із дивного народу захоче дізнатися правду. І тоді я розповім стару казку.