КОСТРОМА І КУПАЛА

КОСТРОМА І КУПАЛА

— Кострома! — чую я з туману, що м'якою шаллю огорнув придорожні колючі кущі, чую, як тріщать гілля й шелестить трава... І ось на галявину вибігає брат — гостроокий, красень який… дивиться, ледве насупившись, наче горобчик на дощ, сорочка на ньому з коловоротами червоними, з льону білого, а кучері сріблястим обручом схоплені.

— Тут я, Купало! — Я мружуся на сонечко, що на зламі літа пече і сушить ліси наші та луки розливні.

У гущавині опівдні добре, тінистої галявини ніхто не займає, от хіба що марево золоте тремтить та печеться Ярило пресвітлий, промені-стріли свої пускає.

— Ти навіщо в ліс пішла? Заборонено нам до галявин цих ходити, стежки лісові обморочити можуть, в царство Наві відвести! — схвильовано шепоче брат, раз у раз озираючись на всі боки, ніби боїться, що лісовиці на галявині зберуться, відведуть у похмуру гущавину, у згубний смерековий гайок — і довіку тоді не повернешся. Пропадеш для світу Яви, і світу людей. Розвієшся димом від багаття, розлетишся по білому світу, інієм морозним на трави перші весняні ляжеш... Небезпечна гущавина лісова.

Заухав пугач, здригнувся Купала, насупившись — чого це птах нічний серед дня голос подає? Не до добра це.

— Ходімо додому, Костромо, поки біди не вийшло...

Але дивлюся я на брата з усмішкою — не страшний мені темний ліс, хочу я почути, як дивовижно співає пташка Сирин з оперенням райдужним та золотими крилами. Кажуть, немає солодшого у світі нічого, ніж пісні її чудові. Ось на цих гілках дубу старого, з вивернутим над землею корінням, кажуть, і полюбляє Сирин співати. Дочекаюся...

— Почекай трохи, Купало! Все одно вже забралися в гущавину! — Я за руку братика беру, веду до дубу. — Послухаємо, як віщий птах співає, і одразу ж додому підемо!

На біду, на тугу й печаль свою погодився брат мій дочекатися пісень Сирин. Тільки обморочила вона нещасного, заснув він, щойно почув дзвінкі пісні. Лилися вони лісом кришталевим струмочком, дзвіночками срібними дзвеніли, вітром весняним линули, забуття і спокій дарували... Налетіли гуси-лебеді з чужої сторони, віднесли брата мого до Нави, мертвого царства, лишилася я сама у світі Яви, і покарали мене боги пресвітлі тим, що хоч би як не народжувалася я, усе пам'ятала — про те, як брата в гущавину звела, про те, як загубила його навіки.

Шукати мені Купалу мого ночами беззоряними, палити багаття на злам літній, на сонцеворот, та тільки не закінчиться, мабуть, життя моє сумне — хоч би як плакала, хоч би як просила богів про допомогу, покарана я. Усе пам'ятати, усе знати, шукати Купалу в темряві — ось доля моя. І навіть якщо забудеться щось — то варто мені побачити багаття в злам літній, то згадується брат мій вкрадений, у мертве царство віднесений...

***

У купальську ніч у селі завжди весело було — ігрища, стрибки через багаття, молодь співає, плете вінки, пускаючи їх річкою, зі свічками восковими. Подобалося мені завжди до бабці приїжджати влітку — від самого дитинства, скільки пам'ятала себе, рвалася до неї, казки її послухати, в лісах поблукати... Добре в селі, гарно, далечінь сонячна лугова вабить утекти, загубитися в просторах, трави хвилями зеленими плескотяться, на повний мій зріст здіймаються, а з лісів пташині трелі дзвенять, річка виграє за яром, що ліщиною зарослий...

І ось із вінком своїм, сплетеним із гілок кучерявої берези, із трав дурманних та ромашки лугової, поспішаю я з подружками до річки, стежкою вузькою, по краях очерет та осока, намулом пахне... мости дерев'яні підгнили, небезпечно по них іти. А все ж з Варкою спустилися до берега, на містки зайшли обережно, добре, що спідниці не надто довгі, не довелося підбирати їх, боячись намочити.

— Оленко не боїшся? — Варка другий рік вінок пускала, мені ж уперше було.

— Жаско трохи, але й цікаво між тим… — зізналася я. Того року в однієї дівчини вінок потонув, тільки-но від берега відплив, то вона й місяця не прожила — знайшли нещасну на заливному лузі, лікарі сказали потім, що в неї була вроджена вада серця, напад трапився... Та тільки старенькі бабці про інше шепотілися — мовляв, русалки залоскотали, забрали собі своє.

Схилилася я до води — зеленкувата вона, каламутна біля берега, від мулу й водоростей, що на дні хитаються, тремтить у віддзеркаленні моє вузьке обличчя, бліда я, перелякана... Коса розплелася, недбало на груди впала, на майці — трав'янисті плями, вже вимазалась десь, бабця насваряться... у селі ж у кориті ще стираються, полощуться на річці. І не встигла я вінок на воду опустити, як тут же рука чиясь засмагла вихопила його, свічку загасивши.

А у віддзеркаленні показалося обличчя хлопця чубатого, у простій сільській сорочці. Гарний...

— Упіймав я твій вінок, красуне.

Обернулася я сполохано, вмить пригадавши минуле — і брата свого нещасного, і прокляті пісні птаха-Сирин... і здалося, що хлопчину я цього бачила колись. Але відігнала думки темні — немає Купали більше у світі цьому, і бути не може.

Простягнув мені хлопчина руку, і посміхнулася я, чіпляючись за його долоню, щоб не впасти у воду.

— Моя ти тепер, красуне...