Глава 7. Не герої

Ручка прокрутилася й на порозі постав Артем, злегка розгублений та з абсолютно не героїчним виглядом. Одяг був потріпаний, а обличчя — зі слідами бруду.

— Емм… здається, мене виставили назад, — сказав він, тримаючи в руках обгорілий клаптик паперу. — Привид-прадід явно вирішив, що я не з тих, хто здатний врятувати всесвіт. Та й ви, напевно, вже скучили за мною?

Катя, Олена, Сергій і Рома, які вже готувалися розпочати пошуки «героїчного друга», витріщалися на нього з сумішшю емоцій: полегшення й підозр.

— То ти, значить, не герой? — видихнула Катя, усміхаючись. — І весь цей час ми морочилися з закляттями для… для забавки?

Артем стенув плечима, ховаючи залишки артефакту у кишеню:

— Та ні, було доволі весело! Прадід сказав, що «справжній портал ніколи б мені не довірив», а решта — так, просто містичний дім на Гелловін, який підсилює нашу налякану уяву. Він же і підкинув нам ідею квесту. Ну, щоб я з друзями порозважався, поки він дивиться з того світу.

— З того світу він, мабуть, і досі регоче, — пробурмотів Сергій. — Ну що, заливай чайник чи що, бо цієї ночі я більше не планую ні з ким боротися.

— Краще збираймо речі та гайда звідси, — запропонував Артем і пішов стирати підошвою кросівок намальоване коло на підлозі.

Друзі забрали сумки, і ще досі під враженням, пішли до виходу з дому. Катя, злегка штовхнувши Артема ліктем, усміхнулася й сказала:

— До речі, твоя колекція фільмів тепер належатиме мені. Як моральна компенсація за запрошення до будинку жахів.

Артем засміявся й підморгнув:

— О, та будь ласка! Але за умови: якщо коли-небудь я знову випадково відкрию портал до потойбіччя, ти йдеш першою.

— Тільки якщо забезпечиш нормальну підготовку. А не, знаєш, чергову програму розваг «від родичів з того світу».

Сергій, ховаючи усмішку, додав:

— Щось мені підказує, що після цього Гелловіну він до потойбічних родичів уже не полізе…

***

Підійшовши до машини, закинули речі в багажник та сміялися з того, як боялися, що вхідні двері не відчиняться, і вони будуть змушені залишитися в домі на всю ніч. Стежка й дорога стали освітленими. Озирнувшись, побачили, що у всіх вікнах горіло світло.

— Привиди зраділи, що непрохані гості пішли, тому влаштували собі чаювання, — Катя налякано хихикнула й поквапилася сховатися в автомобілі.

Артем сів за кермо й, затамувавши подих, провернув ключ. Двигун завівся, усі полегшено видихнули.

— Відтепер я прихильник лише мелодрам, — Артем витер спітніле чоло та обернувся до друзів: — Чому так дивитеся на мене?

Заціпенівши, Катя підняла руку й вказала пальцем кудись униз. Хлопець нахилив голову:

— Та ну ні… — закотив очі, спираючись потилицею на підголівник.

З кишені його кофти линуло світло. Він дістав звідти світлину, підгорілу по краях. Зображення на ній було розмитим і нечітким. Воно мерехтіло, переливалося, наче вода в склянці. Коливання припинилися…

— Хай йому грець! Артеме, це ж ти! — закричав Сергій.

— Викинь, скоріше! — репетували всі позаду в один голос.

Артем відчинив вікно та викинув світлину на дорогу. Натиснув на газ сильніше, що аж колеса заскрипіли по асфальту. Віддаляючись, ніхто не наважувався заговорити першим.

— І все-таки це ще не кінець, — прошепотів Артем. — Відвезу вас у місто, а сам повернуся сюди.

— Ти здурів?! — Сергій вдарив долонею по склу.

Щось гучно впало на дах автівки. Різко гальмуючи, від чого машину ледь не занесло в кювет, Артем схилився до керма. Важко дихаючи, не підіймав голови.

— Навіть не думай виходити, — Катя торкнулася його спини й здригнулася, коли він несподівано озирнувся до неї.

— Я це розпочав, я і завершу! — крикнув на подругу, яка від переляку втиснулася в сидіння й схопилася за руку Олени.

— Ходімо разом, не можна розділятися, — уже без натяку на жарти, сказав Сергій та вийшов назовні одразу після товариша.

Дівчата теж вилізли із салону, ставши за спиною Ромчика. Вони повільно підходили до предмета, що лежав на узбіччі у траві. Тьмяне фіолетове сяйво виблискувало у нічній темряві.

— Це та сама книга, — нахилився Артем та підняв її.

— Але ж не ти герой! Твій героїчний вчинок не допоміг, отже, щось зроблено не правильно, — припустив Рома й, ніби боячись, що книга наступним обере саме його, відступив на кілька кроків.

— Згадуймо інші кліше? Що ми могли пропустити? — Артем не відкривав книгу, лише озирався на зворотну дорогу, де вдалечині все ще було видно вогні будинку. — Хто майже завжди виживає в горорах?

— Якась звичайна дівчина…

І тут усі перевели погляд на Катю. Її руки затремтіли, але вона стиснула кулаки й відповіла:

— До пекла пекло…
Витримавши здивовані перешіптування, вона глибоко вдихнула, розвернулася до друзів і впевнено заявила: