Глава 7. Не герої

Ручка прокрутилася й на порозі постав Артем, злегка розгублений та з абсолютно негероїчним виглядом. Одяг був потріпаний, а обличчя — зі слідами бруду.

— Емм… Здається, мене виставили назад, — сказав він, тримаючи в руках обгорілий клаптик паперу. — Привид-прадід явно вирішив, що я не з тих, хто здатний врятувати всесвіт. Та й ви, напевно, вже скучили за мною?

Катя, Олена, Сергій і Рома, які вже готувалися розпочати пошуки «героїчного друга», витріщалися на нього із сумішшю емоцій: полегшенням та підозрою.

— То ти не герой? — видихнула Катя, усміхаючись. — І весь цей час ми морочилися із закляттями задля… забавки?

Артем стенув плечима, ховаючи залишки артефакту в кишеню:

— Та ні, було доволі весело! Прадід сказав, що «справжній портал ніколи б мені не довірив», а решта — так, просто містичний дім на Гелловін, який підсилює нашу налякану уяву. Він же і підкинув нам ідею квесту. Ну, щоб я з друзями порозважався, поки він дивиться з того світу.

— З того світу він, мабуть, і досі регоче, — пробурмотів Сергій. — Ну що, став чайник, бо цієї ночі я більше не планую ні з ким боротися.

— Краще збираймо речі та гайда звідси, — запропонував Артем і пішов стирати підошвою кросівка намальоване коло на підлозі.

Друзі забрали сумки і, все ще під враженням, пішли до виходу з будинку. Катя, злегка штовхнувши Артема ліктем, усміхнулася й сказала:

— До речі, твоя колекція фільмів тепер належатиме мені як моральна компенсація за запрошення до будинку жахів.

Артем засміявся й підморгнув:

— О, та будь ласка! Але за умови: якщо колись я знову випадково відкрию портал у потойбіччя, ти йдеш першою.

— Тільки якщо буде забезпечена нормальна підготовка. А не, знаєш, чергова програма розваг «від родичів із того світу».

Сергій, ховаючи усмішку, додав:

— Щось мені підказує, що після цього Гелловіну він до потойбічних родичів уже не полізе…

Підійшовши до машини, вони закинули речі в багажник і сміялися з того, як боялися, що вхідні двері не відчиняться й їм доведеться залишитися в будинку на всю ніч. Стежка й дорога стали освітленими. Озирнувшись, побачили, що в усіх вікнах горіло світло.

— Привиди зраділи, що непрохані гості пішли, тому влаштували собі чаювання, — Катя налякано захихикала й поквапилася сховатися в автомобілі.

Артем сів за кермо й, затамувавши подих, провернув ключ. Двигун завівся, усі полегшено видихнули.

— Відтепер я прихильник лише мелодрам, — Артем витер спітніле чоло та обернувся до друзів. — Чому ви так дивитеся на мене?

Заціпенівши, Катя підняла руку і вказала пальцем кудись униз. Хлопець нахилив голову:

— Та ну ні… — він закотив очі, спираючись потилицею на підголівник.

Із кишені його кофти линуло світло. Він дістав звідти світлину, підгорілу по краях. Зображення на ній було розмитим і нечітким. Воно мерехтіло, переливалося, наче вода у склянці. Коливання припинилися…

— Хай йому грець! Артеме, це ж ти! — закричав Сергій.

— Викинь скоріше! — репетували всі позаду в один голос.

Артем відчинив вікно та викинув світлину на дорогу. Він так сильно натиснув на газ, що аж колеса заверещали на асфальті. Поки вони віддалялися, ніхто не наважувався заговорити першим.

— І все-таки це ще не кінець, — прошепотів Артем. — Відвезу вас до міста, а сам повернуся сюди.

— Ти здурів?! — Сергій вдарив долонею по склу.

Щось гучно впало на дах автівки. Артем різко загальмував, через що машину ледь не занесло в кювет, і схилився до керма. Важко дихаючи, він не підіймав голови.

— Навіть не думай виходити, — Катя торкнулася його спини й здригнулася, коли він несподівано озирнувся на неї.

— Я це розпочав, я й закінчу! — крикнув він на подругу, яка від переляку втислася в сидіння й схопилася за руку Олени.

— Ходімо разом, не можна розділятися, — уже без натяку на жарти сказав Сергій і вийшов назовні одразу після товариша.

Дівчата теж вилізли з салону, ставши за спиною Ромчика. Вони повільно підходили до предмета, що лежав на узбіччі у траві. Тьмяне фіолетове сяйво виблискувало в нічній темряві.

— Це та сама книжка, — нахилився Артем і підняв її.

— Але ж не ти герой! Твій героїчний вчинок не допоміг, отже, щось зроблено неправильно, — припустив Рома й, ніби боячись, що книжка обере саме його, відступив на кілька кроків.

— Згадуймо інші кліше? Що ми могли пропустити? — Артем не відкривав книжки, лише озирався на дорогу назад, де вдалечині все ще було видно вогні будинку. — Хто майже завжди виживає в горорах?

— Якась звичайна дівчина…

І тут усі перевели погляд на Катю. Її руки затремтіли, але вона стиснула кулаки й відповіла:

— До пекла пекло…

Витримавши здивовані перешіптування, вона глибоко вдихнула, розвернулася до друзів і впевнено заявила:

— Добре, якщо це горор, то я залишаюся. От тільки з одним уточненням — як у справжньому кліше, я візьму із собою підтримку.