Глава 6. Спадок минулого

Катя замислилася, намагаючись згадати щось важливе, що вони могли пропустити, не помітити або просто не взяти до уваги.

— Хочете чергове кліше? — із сумом у голосі вона усміхнулася. — Чому саме ми?

Артем подивився на неї, розуміючи, що це питання не раз виникало в нього самого. Він знову перевів погляд на світлину, вдивляючись в обличчя господаря будинку. І тоді усвідомив відповідь.

— Бо я його родич. Це було неминуче. Він знав, що колись я відкрию цю книжку, а хтось прочитає це закляття. Воно… було створене для мене.

Напруга в повітрі стала ще важчою. Відчуття, що будинок знову оживає, заповзало всередину кожного. Катя, не витримавши, підійшла до Артема, поклала долоні йому на плечі й спокійно запитала:

— Ти знаєш, як це все зупинити?

Артем кивнув. Він підійшов до кола, де на підлозі лежала книжка, розклав біля неї всі знайдені шматочки сторінок і поклав світлину зверху. Латинські слова на її звороті немов ожили й почали світитися, зливаючись із попередніми клаптиками. І тоді з книжки вирвався новий потік світла, але цього разу він не був руйнівним — він об'єднав усі частини закляття в одне ціле.

— Я повинен це завершити, — твердо сказав Артем, дивлячись на друзів. — Тільки я можу закрити цей портал раз і назавжди.

Тіні в кімнаті почали рухатися швидше, стискаючи простір навколо, немов будинок боровся за свою свободу. Меблі знову заскрипіли й зрушили з місць, утім цього разу ніхто не відступив. Артем невміло зачитав закляття вголос.

Слова лунали важко, наче виривалися з іншого світу. Але кожне з них зміцнювало зв'язок між світлиною, книжкою та їхніми власниками. Потік світла ставав яскравішим, усе сильніше замикаючи портал.

Раптом, коли Артем промовив останнє слово, кімната затряслася. Стеля тріснула, і вони відчули, як час почав зміщуватися, зливати воєдино минуле й теперішнє. Будинок завмер на кілька секунд, а потім... стало неймовірно тихо.

Сяйво остаточно згасло, а будинок здавався мертвим. Друзі стояли в тиші, намагаючись зрозуміти, що щойно сталося. Сергій нервово відкашлявся й розгублено глянув на Артема:

— Портал знищено?

— Я так думаю, — відповів Артем, втомлено сідаючи на стілець. — Ми знайшли всі артефакти, об'єднали частини закляття... Але це було занадто легко, чи не так?

Катя сіла в крісло й поглянула на Артема з недовірою:

— Чому ми все ще відчуваємо дивну напругу? І чому той шепіт... не дає нам спокою?

Слова Каті пробудили щось в Артемі. Він згадав останні миті перед тим, як усе почалося: дивний інтерес до книжки, те, як вона «кликала» його до себе, і особливе відчуття, що це не випадковість.

— Можливо, — почав він повільно, — це був не лише портал. Можливо, це було випробування. Господар дому знав, що колись я прийду сюди, і хотів випробувати мене. Але щось я зробив не так.

Олена, що стояла осторонь, тихо запитала:

— Що це означає? Чи нам доведеться боротися із чимось іще?

Артем підвів голову, поглянув на друзів і промовив:

— Справа не лише в книжці. Може, ми розбудили щось інше, що тепер прив'язане до нас.

— Знаєш, друже, — Сергій встав навпроти нього й склав руки на грудях. — Розповідай нарешті всю правду!

— Немає ніякої правди. Усе так, як є.

— Чому ти вирішив, що власник дому — твій родич? — Сергій більше не боявся й рішуче насідав на товариша з питаннями. — Ти про це знав заздалегідь? І взагалі, це все якась маячня… Сайт, наш приїзд сюди, потойбіччя…

— До речі, сайт! — вигукнула Катерина. — У когось працює телефон? Ми зовсім забули, що прибули сюди з двадцять першого століття…

Її усмішка трохи заспокоїла всіх, і Олена дістала з наплічника смартфон.

— Що шукати? — від нетерплячки в неї тремтіли руки.

— Сайт «Пекельна брама», — упевнено сказала Катя й підійшла до подруги. Хлопці також стали біля дівчат і зазирали в екран телефона.

Але пошук нічого не видавав, окрім безглуздої інформації про пекло.

— Такого сайту не існує! — закричав на Артема Сергій та закрив долонями обличчя. — Це все просто… просто якийсь жах. Або нахабний розіграш.

— Я впізнав хранителя книжок, це мій прадід, — озвався Артем. — Бабця колись розповідала, що був один навіжений із нашої родини, який бавився з чимось містичним. Його світлин не було, але був один старенький пошарпаний портрет…

— Яка дурість, — прошипів Сергій. — Зізнайся вже, що це все ти влаштував! Хто тобі допоміг? Адже щоб підготувати таке… — він розвів руками, оглядаючи кімнату. — Ти б один не впорався!

Раптом на стіні за ними з'явився старовинний текст, його немов писали невидимою рукою. Слова швидко виводилися на стінах, утворюючи нове закляття. Сергій ледь не впав, коли побачив це.

— Що за… що це ще за фокус?

Артем підійшов до стіни й прочитав слова:

— Останній ключ схований не у світі матеріальному. Той, хто відчинив двері, мусить залишити по собі щось своє...