Глава 4. Артефакт

Коли дісталися читального залу, Сергій першим побачив годинник — масивний антикварний пристрій. Його цокання луною відбивалося від стін та стелі й розліталося поміж шаф із книжками. Маятник розмірено рухався з боку в бік, створюючи ритм, від якого у всіх по шкірі бігли мурашки.

— І що тепер? Просто зняти маятник? — запитав Сергій, підходячи ближче.

— Я б не радила поспішати, — Катя зупинила руку хлопця, коли той потягнувся до дверцят. — Може, він ще щось відкриє, якщо його зачепити.

— Якщо це ще одне кліше, я не здивуюсь, — пробурмотів Артем і наблизився до годинника. Він уже був готовий зняти маятник, коли підлога під ним затремтіла.

З годинника почувся металевий дзвін механізмів, а маятник зарухався швидше. Усі відступили, коли стрілки закрутилися у зворотному напрямку. Відчинилися скняні дверцята, і звідти випав пожовклий, відірваний клаптик сторінки.

— І що це таке? — Сергій підняв папірець і розгледів його з усіх боків.

На ньому було кілька рядків, написаних тими самими символами, які вони бачили у книжці, що зараз лежала на столі в іншій кімнаті. Текст ледь світився, немов був розірваним продовженням чогось важливого.

— Це… частина закляття? — припустила Олена, нахилившись, щоб краще роздивитися уривки незрозумілих слів.

— Схоже на те, — кивнув Артем, уважно вдивляючись у напис. — Мабуть, це одна з частин, які нам потрібно зібрати, щоб закрити портал. Тільки якщо зберемо всі сторінки, зможемо виправити ситуацію.

— І що тепер, бігати будинком в пошуках сторінок? — як завжди невдоволено пробурчав Сергій, але було помітно, що він не проти пригод, хоч і наляканий. — Що ж, тепер це точно нагадує квест.

Артем забрав папірець, згорнув і заховав у кишеню. Але щойно він це зробив, як від годинника знову почулося гучне гудіння. Лампочки в кімнаті заблимали, а тіні від меблів навколо заворушилися.

— Що це за гуркіт? — занепокоїлася Катя, задкуючи.

З коридору долинув гучний стукіт. Важкі кроки зливалися з кожним ударом серця. Хтось наближався…

— Господар книжки... — прошепотів Сергій. — Він не зупиниться, поки не забере нас на той світ…

— Потрібно знайти інші клаптики, — рішуче сказала Катя й схопила Сергія за руку. — Якщо це частина закляття, то, мабуть, решта десь у будинку.

— Ми маємо бігати під атакою книжкових полиць? — занервував Сергій, кидаючи погляд на годинник, який досі торохтів.

— Не ний, ти постійно скиглиш, — коротко відповів Артем, роздратовано зиркаючи на товариша. — Тож рушаймо! Наступний артефакт, точніше клаптик сторінки, обов'язково захований серед мотлоху.

Друзі побігли до іншої частини будинку, залишаючи зловісний годинник позаду. Шлях був нелегким: полиці рухалися, загороджуючи їм дорогу, а книжки хаотично сипалися на підлогу. Однак вони продовжували пошуки, знаючи, що мають знайти всі частини закляття, перш ніж господар книжки дістанеться до них.

— Як думаєте, скільки сторінок розірвали на клаптики? — Сергій намагався вирівняти дихання, зупинившись біля комода, на якому стояло кілька вицвілих чорно-білих світлин.

— Знаючи, як це працює в кіно, їх буде три, — засміявся Артем. — Це ж класика. Проте краще сподіватися, що їх менше.

Вони оглядали меблі, зазирали у шафи з акуратно складеним одягом та білизною, сподіваючись знайти ще один клаптик, коли почули тихий сміх позаду.

— Шукаєте? — з глузливою посмішкою на порозі стояв власник дому. Як би мовити, стояв… Ні. Він левітував над підлогою, склавши руки на грудях. Ланцюжок від окулярів гойдався й виблискував, а метелик на комірі сорочки змінював кольори.

— А ви, я бачу, ще той жартівник, — Артем підняв великий палець та сумно усміхнувся. — А ще полюбляєте вишуканий одяг. Он як шафи заповнені жилетками, піджаками…

— Друже, не відволікайся, — поштурхав у спину Ромчик, киваючи в бік речей. — Шукай далі!

— Таким недотепам навіть підказки давати більше не буду, — злісно прохрипів привид і одразу зник.

— Дякую, Артеме, — Сергій розвів руки й зітхнув. — Ти завжди вмів усе зіпсувати!

— Що я тобі особисто зіпсував? — розгнівався товариш і ледь не кинувся до Сергія з кулаками.

— А ти пригадай! — не розгубився той та вирішив нарешті висловити все наболіле: — Як мої контрольні крав і видавав за свої; як підпалив наплічник, а моїм батькам довелося потім купувати нові підручники; як дізнався, що мені подобалася дівчина й почав із нею зустрічатися… Ще перераховувати, чи вистачить?

Олена мигцем глянула на Катю — її щоки порожевіли, а на очах забриніли сльози. Вона стисла в долоні якусь статуетку й із розчаруванням спостерігала за хлопцями.

— Годі! — крикнула вона. — Артеме, побачення з тобою були найгіршими в моєму житті. А Сергій… він завжди мені подобався!

На мить Сергій усміхнувся, адже ніколи не знав, що Катя мала до нього почуття. Це могло б бути взаємною симпатією, якби ще тоді, у шістнадцять, Артем не почав залицятися до неї. Обидва замовкли. Більше ніхто не звертав уваги на страхітливі звуки, здається, навіть забули, що мусили зробити.

— У нас тут знову гість, — упівголоса покликав Рома, змушуючи інших озирнутися.