Глава 3. Хранитель книг

Сяйво поступово розсіювалося, лише подекуди на стінах залишалися відблиски, ніби хтось водив променем ліхтарика. Перед друзями постав чоловік у старому капелюсі, смугастому піджаку із затертими ліктями й в окулярах на тонкому ланцюжку. Втомлений вираз обличчя робив його схожим на видатного вченого з портрета. У руках він тримав товстий том, майже такий самий, як той, що зараз був у Артема.

— Ви порушили спокій архівів... — загробним голосом промовив привид. — А цей дім колись був місцем великої мудрості. Я —  хранитель цих знань, бібліотекар та власник маєтку... і ви не мали права брати цю книжку!

— Я просто думав, що це реквізит... — Артем, нервово потираючи потилицю, спробував виправдатися.

— Реквізит?! Це книжка, яка поєднує світи. Кожне її слово може відкрити портал, який не вдасться закрити одним лише закляттям. І тепер... вам доведеться виправляти свою помилку.

— О, це просто чудово! — прошепотіла Катя й закотила очі, адже від самого початку відчувала, що на них чекає справжня небезпека. — Тепер ми точно в пастці!

Чоловік закашлявся, дивлячись на них знесиленим поглядом.

— Ех, усі ці закляття… — пробурмотів він. — Ви що, справді мене потурбували тільки для того, щоб знову розгрібати це прадавнє лайно?

Друзі завмерли, не знаючи, чи сміятися, чи тікати.

— Серйозно? Це все, що ти можеш сказати? — здивовано спитав Артем, мигцем поглядаючи на книжку, що ворушилася в його руках, намагаючись розгорнутися. — А що сталося з тобою? Як ти закрутив це лайно?

— Довга історія… — привид потягнувся й потер скроні пальцем. — Я взяв цю книжку, щоб провести кілька експериментів, але трохи застряг між світами. Тепер сиджу тут і чекаю, поки хтось мене витягне. Та бачу, з вами це буде непросто.

— Що ж, принаймні з примарою можна поговорити, — Олена захихотіла, прикриваючи рот рукою й зиркаючи на Рому. — Може, підказки нам якісь дасть.

— І що нам тепер робити? — шокований Сергій досі не наважувався промовити бодай слово.

— Доведеться вам виконати кілька завдань, щоб відновити баланс між світами. Але не хвилюйтеся, це не займе багато часу, — хранитель книжок розчаровано зітхнув. — Якщо ви не дурні, звісно.

— Усе, тепер точно загинемо, — прошепотів Сергій, але черговий порив вітру підняв у повітря всі розкидані сторінки книжки. Вони кружляли кімнатою, а один з аркушів опустився просто біля ніг Сергія. Він підняв його, не бажаючи втручатися в містичні справи, однак погляд сам упав на дивні символи.

— Що тут написано? — запитала Олена, підійшовши.

Сергій насупився, намагаючись зрозуміти, що означають ці загадкові знаки. Проте щойно він спробував прочитати незнайомі літери вголос, у залі щось змінилося — дихати стало важко, немов легені стискав густий дим, а лампочки у світильниках заблимали.

— Друзі, це вже не смішно, — промовив він, квапливо відступаючи й беручи налякану Катю за руку.

За дверима, що вели до іншої кімнати, почулося хрипіння. Примарний бібліотекар обернувся до друзів, не приховуючи занепокоєння.

— О, ні... Ви зачепили не те закляття! Це пробудило його…

— Кого? — ледь не заверещала Катерина.

— Господаря цієї книжки... Він хоче повернутися в цей світ.

Сергій випустив папірець з рук, але той завис у повітрі, не падаючи, і літери на ньому засяяли зловісним червоним світлом. Усі книжки, які лежали на полицях, зашелестіли, ніби сторінки самі собою перегорталися, а шафки почали віддалятися від стін.

— Ого! Ну все, це атака меблів! — усміхнувся Артем, дивлячись на друзів із несподіваним блиском в очах. — А я, до речі, застрахований від цього?

Шафи підступали все ближче до них, видаючи гучне скрипіння дерева.

— Тікаймо звідси! — закричав у паніці Сергій, озираючись навсібіч, але шлях до виходу заблокувала одна з шаф, що впала на підлогу зі страшенним гуркотом, наче попереджаючи: «Нікуди ви не підете».

Перелякані друзі стали поруч, щоб у разі «нападу меблів» допомогти одне одному. Шелест книжок, що випали на підлогу, як шепіт незрозумілих божевільних голосів, лунав у головах молоді. Сергій, стискаючи руку Каті, ледве дихав.

— Це вже не жарти, — промовив він, відчуваючи, як тілом пробігають дрижаки.

— Артеме?! — закричала Катя, ледь стримуючи паніку. — Та що ж ти наробив?

— Як завжди, зробив нашу вечірку незабутньою! — невпевнено засміявся він, але навіть його сарказм не міг приховати страху.

Володар будинку похмуро спостерігав за подіями. Зсутулившись, мав ще втомленіший вигляд. Він неохоче вирівняв спину та гучно сказав:

— Ви не уявляєте, що станеться, якщо господар книжки зможе повернутися у цей світ — це катастрофа! Він небезпечний, саме через нього я опинився у потойбіччі.

— Ой, як негарно вийшло, — спробував пожартувати Артем. — І що нам тепер робити? Запитати, чи не ображається він за те, що ти вкрав його книжку?

— Узяв, а не вкрав! Це мало би бути дослідження античної літератури, утім щось пішло не за планом, коли я почав розшифровувати текст. Я намагався знищити книжку, та жоден зі способів не спрацьовував. Ні спалити, ні викинути… Вона поверталася кожного разу й опинялася на поличці, звідки впала до вас. Проте робота бібліотекаря має свої плюси — я знайшов потрібне закляття, щоб загнати власника книжки до потойбіччя, утім, як бачите, і сам сюди потрапив.