Розділ 17

Потойбіччя гуло від пліток. Володар майже не виходив до своїх підданих і це породжувало розмови. Різні. Не всі з них були шанобливі. Демони обговорювали те, що він змінився, закинув справи і взагалі більше не цікавиться світом - ані людським, ані потойбічним. Це викликало в їхніх головах різні ідеї, і ці ідеї турбували Вельзевула.

І він наважився.

Старший демон розумів, що Айдену знадобиться час, аби прийти до тями після свого розриву з Євою. І він намагався не турбувати його зайвий раз, узяв на себе більшу частину обов'язків. Проте так не може тривати вічно  - Айден має повернутися до роботи. В нього попереду вічність і якщо він цей час проведе так, як зараз, світ зануриться в пітьми. Знову. 

Саме тому Вельзевул наважився і прийшов додому до Айдена. Увійшов в хол. Тут було як завжди темно і незатишно. Ну хоча б щось незмінне. 

- Володарю! - покликав він. Немає відповіді. - Айден! 

- Я на кухні! 

Вельзевул увійшов туди... і завмер. Від побаченого у нього могла б запаморочитися голова, якби це було фізіологічно можливо. 

Айден стояв біля плити - і готував!

- Чим ти займаєшся?

- Готую, - Айден був такий спокійний, нібито це звичайна справа для нього - готувати. Вельзевул не пам'ятав, чи взагалі колись бачив його за цією справою! 

- Я бачу. Навіщо? 

- Бо мені треба це закінчити.

- Чому? 

- Бо усе повинно мати завершення. 

Вельзевулу стало моторошно. Цей спокій, ця фантастична байдужість, порожній погляд... Яким би стриманим не був Айден, оця істота - це не він. Хоча, пробігла в голові Вельзевула думка, певно, саме таким його планували його творці. 

- Ти щось хотів? - Айден зачерпнув ложкою з каструлі і обережно спробував.

Пахло смачно,  визнав Вельзевул. 

- Звісно, хотів! Я хочу, щоб ти повернувся до роботи! 

- Я наче нікуди і не йшов,  - Айден дістав з полички якісь спеції і дуже-дуже обережно насипав у каструлю.  Запахло ще смачніше. 

- Айден!  - коли він не відреагував,  Вельзевул підлетів до нього і схопив його за плече. - Айден! 

І тут сталося неймовірне: Айден змахнув рукою і Вельзевул злетів у повітря, пролетів через усю кімнату і вдарився об стіну. 

- Не пам'ятаю, щоб дозволяв комусь торкатися мене, - холодно вимовив Айден, стоячи над демоном, що лежав на підлозі. - Ти, Вельзевул, вирішив, що я змінився. Ви всі чомусь вважаєте, що я тепер один із вас. Але це не так. Я знаю кожен ваш крок навіть не виходячи з цього дому.

Вельзевул підвівся, зі злістю дивлячись на того, кого ще кілька хвилин тому вважав своїм другом. 

- Я все розумію... Повелитель,  - він вклонився, не приховуючи свого презирства. - На певний момент мені здалося, що в тобі є щось людське. Але це не так. 

- Це не так. Іди, і не приходь сюди без мого виклику.

- Як побажаєте, - Вельзевул пішов до виходу, але вже в дверях зупинився і сумно поглянув на Айдена: 

- Ти правильно зробив, що відправив її додому. Ти її не заслуговуєш. 

- Геть! - наступної миті Вельзевул опинився на вулиці, а двері за ним з гуркотом зачинилися. 

Червоний від гніву Вельзевул влетів до себе додому і заволав:

- Катарія!

Дружина вибігла йому назустріч. 

- Що сталося?

- Збирай речі, ми переїжджаємо! 

- Куди? - здивувалася Катарія 

- В світ людей! Я більше не бажаю провести тут жодного дня! Я більше на нього не працюватиму!

Катарія похитала головою. Останні кілька тижнів вона спостерігала за тим, як її чоловік тягне на собі усе, бачила, як він переймається за Повелителя. Та і вона теж хвилювалася. Вона знала Айдена все своє життя. Він завжди був самотнім. Один в усьому всесвіті. Йому ніхто не був потрібен, але найстрашніше - не було когось, кому був би справді потрібен він. 

А потім прийшла Єва. Катарія щиро сподівалася, що разом із нею в його життя прийшло щастя. Так, вона людина, але хіба це може стати перешкодою? Зрештою, Айден - всемогутній! Що таке для нього якісь п'ятдесят-шістьдесят років? Та і ніде не сказано, що він не може бути з нею, поки вона жива! 

Але він відпустив її. Відпустив - і змінився. Ні, він не став таким, як був раніше, він став таким, яким його вважають, яким його малювали в цих дурних людських легендах!

• Я поговорю з ним, - Катарія прийняла рішення швидко, не даючи собі часу змінити його. - Прямо зараз. Піду і поговорю.
• Не витрачай час, - Вельзевул вийшов із кухні з стаканом в руках.  - Він не вартий того. Нехай сидить собі в своєму порожньому будинку і варить своє зілля!
• Зілля? - не зрозуміла Катарія. - Не важливо. Я піду. Він наш друг. Якщо в мене нічого не вийде, обіцяю, ми поїдемо звідси.
• Добре. Йди. Але будь обережна і не розраховуй на багато.