Розділ 1

Десять років потому

         Місто давно заснуло, і лише самотній балкон на шостому поверсі продовжував сяяти у темряві. На балконі стояла дівчина. Звичайна дівчина, яких сотні і тисячі по всьому світі. Дивлячись на неї, кожен сказав би, що вона гарненька. Середнього зросту, досить струнка, але і не топ-модель. Дивлячись на себе в дзеркало, вона часто думала, що і ніс міг би бути поменше, і губи побільше, але хто з нас так не думає про себе? Щоправда, очі свої вона любила – блакитні і великі, тут її все влаштовувало. А ще волосся – густе і каштанове – воно теж її цілком влаштовувало. 

         Проте все це було неважливим, навіть якби вона була найгарнішою у світі, вона все одно була б розчаруванням для родини. Не стала юристом, як хотіла мама, не стала і лікарем, як того хотів тато. Взагалі, стала “ніким”, на думку родини – простою швачкою. Та і дарма, що працюючи цією швачкою вона заробляла більше, ніж колись би змогла заробити, працюючи умовним терапевтом в умовній амбулаторії. Колись Єва ще намагалася довести батькам, що те, що вона робить, добре і перспективно – вона шила весільні сукні і у їхньому місті була найкращою. До неї у буквальному сенсі записувалися в чергу, а кожна сукня була унікальною. Але ж це “ненадійно” та “нестабільно”, і, зрештою, Єва припинила сперечатися на цей рахунок. Вони все одно ніколи не були близькими з батьками – усе через  її “фантазії” про привидів та демонів.

         Єва зітхнула. За останні десять років вона кілька разів намагалася поговорити з мамою про те, ким вона є – священні Очі, людина, що бачить потойбічний світ. Але мама відмовлялася їй вірити і навіть пригрозила закрити в лікарні, якщо вона не припинить вигадувати. То ж Єва і припинила – фактично припинила спілкуватися з батьками.

         Вона жила життя звичайної дівчини, але при цьому мала іще одне. І у цьому житті її оточували душі померлих, які потребували її. Дехто з них приходив просто поговорити, хтось хотів передати повідомлення своїм рідним, а хтось був таким розгубленим через власну смерть, що не знав, що робити далі – і вона мала допомагати їм усім. Чи дивно, що вона лишалася самотньою?

         Звичайно, що у неї траплялися стосунки, але ніщо не переросло у дійсно серйозні відносини. Єва не знала, чи зможе прожити життя, роблячи вигляд, що не бачить того, що бачить. Одного разу вона спробувала розповісти правду своєму хлопцю, але його реакція сказала їй усе, що вона не хотіла знати. Тоді вона швидко все відіграла назад, сказала, що пожартувала, але стосунки зійшли нанівець дуже швидко.

 Шкода, бо вона дійсно його кохала.

         Це не було зовсім її вибором, але вона розуміла, що не може мати два світи – і світ живих, і Потойбіччя. І вона була впевнена, що навряд чи знайдеться чоловік, який прийме її. Хіба що такий же, як вона сама, але Вельзевул стверджував, що Очі не з’являються по кілька штук в одному місці.

         Вона відклала в сторону свої ескізи і потягнулася. Ніч завжди була її улюбленим часом – її натхнення найбільше буйствувало саме вночі. От тільки шкода, що світ ну ніяк не підлаштований під її біоритм. 

         Через відкриті балконні двері до неї долітав шум літньої ночі: спів пташок, шелест дерев під теплим вітерцем, поодинокі вибухи сміху. Єва вийшла на балкон і сперлася на поручні, з насолодою вдихаючи свіже повітря. Потім глянула на годинник на своїй руці – дванадцята. Зараз почнеться.

         Раптово з-за спини потягнуло холодом і Єва зрозуміла, що уже не сама на цьому балконі.

• Тебе стало дуже легко передбачити, - спокійно сказала вона і повільно повернулася.

         Вона була там. Естер – найнабридливіша і найнеприємніша привидка, яку тільки можна було зустріти. Їй було років триста і, судячи з імені, вона була явно не зі слов’янських територій, але випитати з неї щось, окрім того, що вона сама хотіла розповісти, було неможливо. 

         Вона буквально переслідувала Єву останні кілька місяців. З’являлася і вимагала, щоб та їй допомогла – віднайшла її коханого і допомогла їй воз’єднатися із ним. І як би Єва не доводила їй, що це не її робота, Естер не бажала залишити її у спокої. 

         Вельзевул буквально збешенів через те, що Єва продовжувала із нею спілкуватися.

• Дитино, якщо її не пускають у Потойбіччя, на це є причини. Так як і на те, що вона досі не возз’єдналася зі своєю парою: це означає, що він зовсім не її пара. У світі нічого не відбувається просто так, - казав він, вимагаючи, щоб вона прогнала цю душу від себе подалі.

         Але щось у всій цій історії не давало Єві спокою. Щось було не так. З Естер, з її драмою. Навіть з тим, що Вельзевулу, здавалося, байдуже на те, що по світу бродить душа, яка не може переродитися вже триста років. Тому вона не ставила крапку - їй хотілося дізнатися тайну. Тайну, в існуванні якої вона навіть не була впевнена. 

• Чого ти хочеш сьогодні? - спитала Єва, повертаючись до кімнати.
• Того, чого і завжди. Щоб ти спустилася у Потойбіччя, знайшла мого коханого і сказала йому, щоб він не чекав мене і переродився

         Єва похитала головою, дивлячись на неї. Естер розвалилася на її ліжку, дуже по… по-людськи. Її біла сукня розметалася простирадлом немов вітрила. Здається, вона стала почуватися тут надто вільно.

• Живі не можуть знаходитися у Потойбіччі.
• Це тобі Вельзевул сказав? - Естер знущалася і не приховувала цього.
• Так, - спокійно відповіла Єва. Усе, що вона знала про Потойбіччя, вона знала від нього. Світ мертвих залишався закритим для живих, лише душі та їхні наглядачі – демони – могли відкрити правду. 
• Я знаю усе, що мені треба знати. Те, про що ти просиш - неможливо.
• Інші Очі ходили в Потойбіччя.
• А скільки з них повернулися?