Пролог

Пролог

         Коли тобі чотири роки, ти дуже легко приймаєш усе незвичне, чарівне, надзвичайне. Твій мозок ще не засмічений оцими “це все маячня” і “такого не може бути” - усім тим, що живе в головах дорослих. Ти віриш у диво. У казки. У фей. І світ може відкритися тобі… іншим боком.

Саме тоді Єва вперше побачила їх - чоловіків і жінок, яких не існувало. Не існувало для усього навколишнього світу, але не для неї. Для неї то були просто люди, і маленька дівчинка щиро дивувалася, чому ж їх ніхто не бачить, а мама різко смикає її за руку кожен раз, коли вона про них заговорює. Хіба ж вони погані?

“Мам, подивись, там знову той дядько!”

“Заспокойся негайно!”

         А вони всміхалися і говорили до неї, простягали руки і здавалися дуже добрими та щирими. Деяких вона бачила лише раз, а інші приходили постійно. Особливо вона любила одного з них - чоловіка з пишними вусами та такими кривими ногами, що він сам сміявся з них. І постійно розповідав їй усякі смішні історії. “Хочеш свіжий анекдот?” - малою вона не розуміла, що то за анекдот такий, але знала, що буде багато сміятися після нього. Він часто розповідав про свою родину, казав, що у нього є доросла донька і дружина, і на всі свята він ходить до них, щоб хоча б просто подивитися на чудову жінку, якою стала його донька. Він сумував за ними.

         Він був привидом. 

         Також до неї часто приходила старенька бабуся. Маленька і кругленька, з охайною зачіскою – смішні баранчики з сивого волосся, вдягнена у охайну бірюзову сукню. Вона заспокоювала Єву, коли їй було страшно і сумно, чи коли вона плакала через розбите серце у підлітковому віці. У цієї бабусі було аж семеро внуків! І до кожного вона навідувалася постійно, до усіх, включаючи Єву – з часом вона почала сприймати її мало не як свою власну бабусю.

         Але були й інші, і вони не були такими вже і милими. Їх Єва боялася. Вони приходили серед ночі і дивилися на неї до тих пір, доки вона не прокидалася з криком, а потім з реготом зникали. Вони злилися, злилися на свою смерть, на неможливість повернутися на землю. І чомусь на неї. Проте і до них вона скоро звикла і навчилася проганяти – як тільки зрозуміла, що вони ніщо, просто повітря. Залишки енергії, яка ніяк не знаходить виходу.

         Коли їй виповнилося вісім, все змінилося.

         Мама знову накричала на неї за те, що вона “бреше”. Мама ненавиділа, коли Єва розповідала їй про своїх потойбічних гостей, і дівчинка швидко навчилася мовчати. А коли, так як у той день, вона все ж не витримувала, починався ґвалт. Її карали за брехню і відправляли у кімнату, де вона мала “подумати над своєю поведінкою”.

         Вона гірко плакала на своєму ліжку, так, як може плакати лише маленька дитина. І щиро не розуміла, чому мама так свариться, адже вона нічого не вигадує! Вони дійсно є!

         І тоді, коли їй вже почало здаватися, що її маленьке серденько не витримає цього болю, з’явилися вони. 

         Чоловік і жінка, такої неземної краси, що навіть прямо дивитися на них було боляче. 

         Це янголи, вирішила тоді для себе Єва.

         Чоловік був високим, дуже високим, з довгим чорним волоссям і яскраво-зеленими очами, а жінка… Єва не могла відвести від неї погляду. Не менш висока за чоловіка, у важкій зеленій сукні і з довгим рудим волоссям, вона була справжньою принцесою, як їх собі уявляла Єва. І вони прийшли втішити її, бо в їхньому світі вона була особлива. Не дурепа, не “притрушена”, а особлива.

         Вона запам’ятала їх імена – Вельзевул і Катарія, верховний демон, права рука Володаря Потойбіччя, і його дружина. Вони звеліли запам’ятати це до тих пір, доки не прийде її час. І з того дня вона більше не бачила жодного привида цілих десять років…

         …Аж до того дня, коли їй виповнилося вісімнадцять.

         Єва прокинулася і, не встаючи з ліжка, солодко потягнулася. Її вісімнадцятий день народження – вона відчувала, що сьогодні буде особливий день. Вона мала величезні плани – як будь-яка дівчина у день народження. 

         І вона не збиралася цілий день ніжитися в ліжку, їй треба було готуватися до грандіозного вечора! 

Вона відкинула ковдру, встала і заклякла. Навіть скрикнути не могла – так злякалася. Бо на маленькому стільчику біля туалетного столика сидів чоловік. І стільчик той був йому явно замалий.

         Вона відкрила вже рота, щоб закричати, коли раптом побачила у ньому дещо знайоме. Шалено високий – це було помітно навіть, коли він сидів, вдягнений в якийсь дивовижний шкіряний костюм, довге чорне волосся і яскраві зелені очі…

• Вельзевул! – вигукнула дівчина, і на неї миттю обрушилися всі спогади. Все те, що вона вважала сном, дитячими фантазіями. 
• Привіт, маленька фея.
• Вона всміхнулася, почувши це лагідне звернення.
• Я не бачила тебе десять років!
• Я знаю, - він підвівся, моментально заповнивши собою всю кімнату. – Ми вирішили, що краще дати тобі спокійно вирости. І ось ти виросла. Прийшов час для твого навчання.
• Що за навчання? –  Єва проти волі відступила назад, коли він підійшов до неї. Вельзевул узяв її за руки і міцно їх стиснув.
• Ласкаво просимо у цей світ, юні Очі.