Розділ 9

  Першу половину дня я провів у людському тілі — в університеті, на гуртку робототехніки та програмування. Туди мене місяць тому запросив і привів мій новий студентський товариш — Антон Нагнибіда.

Коли я вперше зайшов усередину, то ледь не втратив дар мови від захвату.

Гурток займав одразу три кімнати. Перша була схожа на майстерню: уздовж стін тягнулися металеві столи, вкриті інструментами, дротами, мікросхемами й коробками з деталями. У повітрі стояв запах пластику та чогось ще — знайомого кожному, хто бодай раз розбирав механізми до гвинтика. Тут усе було живе, робоче, трохи хаотичне, але напрочуд впорядковане для того, хто знав, що шукає.

Друга кімната була тихішою — простір програмістів. Уздовж стін стояли комп’ютери з великими моніторами, на яких бігли рядки коду, схеми та тривимірні моделі. Світло тут було холоднішим, рівним, а тиша час від часу прорізалася клацанням клавіатур і приглушеними обговореннями. Здавалося, саме тут механізми вперше отримували думки.

Третя кімната нагадувала виставкову залу майбутнього: полиці з готовими або на пів готовими роботами, макети автомобілів, маніпулятори, рухомі платформи. Деякі з них повільно миготіли індикаторами, немов дихали. Я відчув дивне тепло — таке саме, як у місцях, де народжується щось нове.

Цього дня працював над власним проєктом — «Сонячним горіхоколом». Так я його назвав, бо працювати він мав від сонячної батареї. За допомогою міні камери — свого «ока» — апарат мусив розпізнавати, де горіх білого кольору, а де коричневого, й відповідно сортувати їх у процесі очищення. Керування я задумав здійснювати через старий Євин планшет, який вона віддала мені в користування.

 Вдалося налаштувати роботу його «рук», домогтися майже безшумного руху механізмів, але з «оком» усе пішло не так. Камера вперто «не бачила» — плутала кольори, реагувала на тіні, а часом узагалі ігнорувала горіхи, ніби їх не існувало.

Я злився, та не поспішав. Зрештою, проблема була не в самому зорі, а в тому, як його навчали дивитися. Я змінив освітлення, прибрав різкі відблиски, а головне — переробив алгоритм: змусив апарат не просто розрізняти кольори, а порівнювати їхні відтінки й текстуру. Для цього  додав кілька контрольних кадрів і навчив його «сумніватися», перевіряючи себе двічі.

Коли «Сонячний горіхокол» уперше безпомилково відсортував горіхи, я ледь усміхнувся. Людям це здавалося програмуванням. Для мене ж це було майже те саме, що навчити створіння бачити світ правильно.

За моїм задумом горіхокол мав уночі, керуючись автопілотом, очищати й сортувати горіхи, аби зранку, зваживши готову продукцію, її можна було відвезти на ринок і продати торговцям. За постачання горіхів зголосилася відповідати подружка: у її садку росли три горіхові дерева, а батько на дачі мав цілий горіховий сад. Тож із нестачею сировини проблем бути не могло.

Як на мене, це мав бути цілком непоганий заробіток, особливо з огляду на мій талант переконувати.

Коли я привіз апарат додому й установив його на кухонному столі, то поліз на горище, звідки зніс ящик торішніх горіхів. Підсунувши їх під «клешню» свого робота, ввімкнув живлення.

Апарат ожив тихо, майже беззвучно. Його маніпулятор обережно захоплював горіх, фіксував його в гнізді й повільно змикав стулки. Лунало сухе, приглушене тріскання — шкаралупа піддавалася без різкого удару. За мить «руки» розходилися, і очищене ядро ковзало в один відсік, тоді як уламки шкаралупи — в інший. Міні камера на мить затримувала погляд на здобичі, ніби перевіряючи якість виконаної роботи.

Один горіх машина очищала рівно за хвилину. Це була максимальна швидкість, якої мені вдалося досягти, не жертвуючи точністю та тишею. Апарат працював терпляче й методично — як створіння, що не знає втоми й нікуди не поспішає.

Опісля я засів за комп для віртуального ознайомлення із зоною ЧАЕС.

   Зустріч групи була призначена на ранок — між 7:30 та 8:00 — у самому центрі Києва біля станції метро  «Майдан Незалежності».

Рівно о восьмій ми виїхали з Києва в бік Чорнобильської зони відчуження. Дорога тривала близько двох годин. У салоні автобуса нам увімкнули документальний фільм про трагедію на Чорнобильській АЕС.

Дорогою зупинялися на заправці: там можна було швидко перекусити, випити кави й трохи перевести подих перед тим, як рушити далі.

  Я знову був невеличким антропоморфним котом — інакше місця для мене в мікроавтобусі просто не знайшлося б. Їхав, сидячи на Євиному рюкзаку, який вона тримала на колінах, і думав про невтішне відкриття щодо самого себе.

Ще вчора, перед тим як вирушити на гурток, під час перетворення на юнака мене пронизав різкий, миттєвий біль. Він тривав лише хвилину, але терпіти його мовчки було майже неможливо. Те саме сталося і при зворотньому перетворенні — з людини на чорта.

Сьогодні біль повторився знову, і це жахало. Адже до угоди з Чортовою Матір’ю та Охом будь-яке перевтілення минало легко, без жодних страждань.

Виринувши зі спогадів, знову замилувався краєвидами за вікном. Засніжені сосни миготіли повз, змінюючи одна одну.

   КП «Дитятки» ми проїхали швидко, без затримок, і вже без жодних перешкод дісталися готелю. Там дівчат поселили у двомісний номер.

Кімната виглядала стримано й охайно, без зайвих деталей. Уздовж стін стояли два окремі односпальні ліжка з темними узголів’ями та світлими декоративними вставками. Ліжка були застелені коричневими покривалами, на кожному лежала подушка з чорно-білим квітковим візерунком, а біля узніжжя акуратно складені рушники — дрібна, але показова ознака порядку.

Стіни — світло-бежеві, з легкою текстурою, що робила простір теплішим. На одній зі стін висіла картина у простій темній рамі, яка ненав’язливо оживляла інтер’єр.

Велике вікно майже на всю стіну було затягнуте напівпрозорими жовтуватими фіранками, крізь які м’яко просочувалося денне світло. Воно заливало кімнату, роблячи її світлою та спокійною. Під вікном розташовувався радіатор опалення.