Розділ 8

  Вдома я застав Єву не саму — в неї нині гостювала Наталія. Вони вдвох щось весело обговорювали, граючи в доміно.

При вигляді її подруги в мене одразу зникло бажання з’являтися їм на очі, адже я знав: зараз «відьмочка» накинеться на мене з розпитуваннями про моє минуле життя і взагалі про містичний Київ. Хоч я не раз давав зрозуміти, що ця тема мені не до вподоби, схоже, її це зовсім не хвилювало.

Тож, опинившись у кімнаті, до якої  тихцем пробрався через вікно, я насамперед підійшов до дзеркала. Із нього на мене дивився волохатий чорт— з очима кольору блакитного неба.

Милуючись собою гарним перед дзеркалом, почув Євин оклик.

«Як вона дізналася, що я вже вдома?» — майнуло у голові.

Ховатися й удавати, що в кімнаті нікого немає, сенсу не було. Я вийшов до дівчат у тому вигляді, в якому й прилетів.

Деякий час вони в чотири ока дивилися на мене дещо приголомшено. Згодом першою «відійшла» Наталка.

— Ух ти! Який ти мохнатий!

І перш ніж я встиг щось відповісти, вона загребла мене в обійми й почала гладити, мов кота, проводячи долонею від моєї потилиці вниз по спині. Я спробував викрутитися з її рук, але дівчина лише сильніше стиснула мене.

— Не відпущу, — жартівливо мовила вона. — Ти мов м’яка іграшка, яку не хочеться випускати з рук.

На словах «м’яка іграшка» мене ніби кольнуло. З’явилося бажання різко вирватися, та я пересилив себе.

«Навіщо псувати товариські стосунки?»

Перевів погляд на Єву. Вона сиділа, закинувши ногу на ногу, й усміхалася, спостерігаючи за цією картиною маслом. За якусь мить обійми скінчилися, і Наталка повернулася на своє місце за столом.

Тут ініціативу взяла Єва.

— Обіймашки — це добре, — сказала вона, плеснувши себе по колінах. Обвела поглядом усіх присутніх і продовжила: — Компанія, у якій я працюю, організовує тур до Чорнобильської зони й дозволяє взяти із собою родичів або друзів. Тож, Наталю, я пропоную тобі скласти мені компанію в цій поїздці.

— Залюбки! — зі свого місця підхопилася подружка. — Дуже-дуже дякую!

І цього разу вона обійняла вже Єву.

«Схоже, сьогодні в Наталки вечір обіймашок», — подумав я й знову взявся витягати зі свого хутра на животі сині нитки, що причепилися з Наталчиного светра.

— Тебе я не запрошую, — звернулася до мене моя співмешканка, — бо ти й так поїдеш зі мною.

— Ок, — коротко кивнув я.

І враз мій погляд упав на її жовтий светр із намальованим білим ведмежам.

Ведмежа виглядало таким милим.

*****

 Спати я, поки мав зріст у п’ятнадцять сантиметрів, лягав на Короля. Уявляв, що лежу на білій пухнастій хмарині. Тепер же взяв білого до себе на крісло: той уткнувся мордочкою мені в бік і, не перестаючи муркотіти, м’яв лапами мою ногу. Було водночас приємно й добре.

Єва тим часом повернулася з ванни у білій піжамі, вклалася в ліжко й загасила світло в кімнаті. Хвилин десять–п’ятнадцять стояла тиша, і лише котяче муркотіння порушувало її.

Першою заговорила дівчина:

— Аздаре, що тобі відомо про Чорнобильську зону?

Я почав пригадувати все, що розповідав нам Водяник, який іноді запливав у Чорторий у гості до Старшого.

— Небагато. Зі слів господаря Дніпра, ця зона проклята. Кілька років після вибуху там не жили ні люди, ні потойбічні істоти. Та згодом надійшло розпорядження з Підземного світу — Босоркуну наказали заселити ті землі Поторочами та Сухоребрими. Але місцина виявилася надто великою, Хрипких і Кістлявих не вистачило, аби зайняти все. Тоді той самий Босоркун випросив із Пекла кількох демонів — найслабших за силою — і надав їм у розпорядження найвіддаленіші території проклятої землі.

На мене дивилися здивовані очі Єви: вона вже не лежала, а сиділа в ліжку.

— Продовжуй. Дуже цікаво, — тихо попросила вона.

Я поспішив її заспокоїти, пояснивши, що далі відведених їм земель ті демони не ходять, туристичні маршрути проходять далеко від  місць їх проживання, а Сухоребрі з Поторочами не становлять загрози, якщо не завдавати шкоди місцинам, де вони мешкають.

— Ти частково відкрив для мене інший бік Зони відчуження, — задумливо мовила Єва. — Трішки… але я вважаю, що там має мешкати значно більше «цікавих» створінь.

   Крізь темряву я бачив, як вона щільніше закуталася в ковдру.

— Хто такий Босоркун? — тихо спитала Єва.

— Босоркун — це головний над усіма чортами, — відповів я. — Він не належить до жодного виду. Саме через нього до нас надходять розпорядження від Світлоносного.

— Ти бачив Босоркуна колись?

— Не доводилося, — зізнався я. — Хоча було б цікаво поглянути, який він насправді.

Хвилину тривало мовчання. Кіт муркотів, рівно й заспокійливо. Я першим його порушив:

— А тепер ти розкажи, що знаєш про Зону відчуження.

Єва на мить замислилася, а тоді заговорила:

— Для людей Чорнобильська зона — це насамперед наслідок катастрофи 1986 року. Місце, де вибухнув реактор, змусивши тисячі людей покинути свої домівки. Там і досі є радіація, хоча природа поступово відвойовує простір: ліси ростуть, тварини повертаються. Зона стала дивним поєднанням смерті й життя, застиглого часу та повільного відновлення. А ще — символом людської помилки, яку неможливо повністю стерти.

Ми більше не говорили.  муркотіння Короля здавалося надто гучним у тій тиші, що настала. А я вирішив неодмінно завтра пошукати якомога більше інфи щодо даної території.

Примітка: Кістляві-це ще одна назва Сухоребрих.