Розділ 7

        Наступного дня, за грою в карти, я розповів Єві про сварку Куцого з Хазяїном.

— Або Куць тобі чогось не домовляє, або той Хазяїн не такий уже й порядний щодо своїх підлеглих.

Я побив її козирем.

— Пам’ятаєш того товстопузого, що стежив за нами на ковзанці?

Я ствердно кивнув, роздивляючись карти, які в мене ще лишилися.

— Так от, — вела далі дівчина. — Він був із поліції. Через те, що я була поруч із тобою, тобто з підозрюваним, під підозру потрапила й я.

На цих словах я підвів голову й поглянув на неї.

— Не хвилюйся, мій батько вже все владнав. Але нам найближчим часом краще не з’являтися разом, коли ти в людській подобі.

Я знизав плечима, мовляв, як скажеш. Проте осікся:

— Я ж в університеті відвідую пари, будучи людиною. Мені тепер і там когось остерігатися?

— Коли ти сам — будь ласка, будь у людській подобі. Головне — не поруч зі мною. Без образ, будь ласка.

Я хмикнув.

Єва виклала на стіл даму на короля.

— Ти оце відвідуєш пари, будучи юнаком, і ніхто не зацікавився, хто ти і чи є ти в переліку студентів?

— Цікавилися. Серед одногрупників я відомий як Артем Вогняний. А щодо того, чи є я студентом, — звісно, перевіряли. Коли зрозуміли, що мене немає в списках, викликали до деканату. І от там я застосував ще одне своє вміння — навіювання того, чого немає.

— Вау! Мені б хоч щось із твоїх чар…

Єва кинула всі свої карти на стіл.

— Мабуть, неможливо виграти у чорта, — жартівливо сказала вона.

  ******

  Наступного дня Єва подалася на роботу. Я ж байдикував, лежачи на спині в Короля. Його біле хутро було для мене мов хмаринка, а муркотіння — справжньою колисковою. Ми вмостилися під батареєю під вікном.

Аж раптом у шибку хтось постукав.

Я розплющив очі. Кіт і далі спав, навіть не ворухнувшись. Стук повторився — повільний, наполегливий. Я підвівся й обережно виглянув у вікно.

По той бік, надворі, сидів великий чорний крук. Його пір’я було густе, матове, з ледь помітним синюватим полиском, ніби ввібрало в себе зимове небо. Очі — темні, уважні, надто розумні для звичайного птаха — дивилися просто на мене, не кліпаючи. Дзьоб масивний, блискучий, здавався холодним, мов метал. Крук сидів нерухомо, наче знав, що його вже помітили, і чекав.

Пам’ятаючи про своє минуле «знайомство» з йому подібними, я не поспішав іти з ним на контакт.

 Птаха, мабуть, зрозуміла, що я не збираюся відчиняти вікно, тож обережно підняла праву лапу й за допомогою дзьоба зняла з неї прив’язаного листа.

На прощання, каркнувши, злетіла.

Дочекавшись, поки птах зник із поля зору, я відчинив вікно й забрав цидулку.

Знову опустився на білий пух. Король ліниво підняв голову й тихо нявкнув, а потім знову поклав її на лапи та заснув.

Я ж розгорнув папірець — у ньому було запрошення від жительки Хмільного яру, а також припис про те, що, можливо, вирішиться моє питання. Розум застерігав мене не довіряти змісту листа, натомість надія знову стати колишнім шепотіла, аби я довірився незнайомцю чи незнайомці.

****

  Політ удень разюче відрізнявся від нічного перельоту. Сонце кидало свої промені на сніг, і той у відповідь спалахував сріблом. Усе навколо — поля, міста, села, дерева — здавалося казковим, і від цього в мене народжувалося відчуття легкої ейфорії.

Приземлився  навмання — серед пагорбів, що утворювали яр. Вони, мов давні велети, які намагаються витіснити одне одного, майже зійшлися підніжжями, залишивши для подорожнього лише вузеньку, тонку стежку.

  Яр із середини був тихий і світлий. Сонце лише краєм заглядало між схилами, торкаючись снігу золотими променями. Схили стояли близько, притискаючи простір, а стежка внизу вела між ними, мов срібна нитка. Повітря було кришталево-чисте, і кожен звук тут здавався надто гучним — навіть власний подих.

Про сканувавши поглядом простір, я помітив хатину, втиснуту в один із пагорбів. Зрублена з потемнілих колод, вона ніби виросла з землі: на пів утоплена в схил, із низькими стінами й дахом, укритим дерном та пожовклою соломою. Маленькі віконця, затягнуті мутною слюдою, тьмяно блищали на сонці, мов сліпі очі. Хата здавалася давньою, з тієї пори, коли людські оселі ще не відокремлювалися від землі, а були її продовженням.

Внутрішнє відчуття підказувало: треба негайно розвернутися й тікати звідси якомога далі. Але, як це завжди буває, поки думаєш, що робити, усе вирішується саме собою.

Дерев’яні двері хатини рипнули й самі відчинилися — і мене туди втягнуло, мов пилосос сміття.

— Щось довго ти думав, косатику… Так довго, що я вже, грішним ділом, подумала — втекти з мого яру надумав, — над самою головою проскреготів старечий голос.

Перед очима все почало складатися в єдину картину. Спершу я побачив постоли на старечих ногах — перекошені, з потертими ремінцями. Коли підняв голову, відкрилася темно-синя плахта, а поверх неї — білий фартух, по краях вишитий геометричними знаками нитками кольору достиглого жита. Знаки ті ворушилися в очах, наче живі, і дивитися на них довго було тяжко.

Та не встиг я як слід їх роздивитися, як хтось схопив мене за шкірки й жбурнув на стіл.

Тепер я побачив її всю.

На лаві сиділа жінка похилого віку — хоча й жінкою назвати її було тяжко. Сиділо бабище, таке, що й поглянути страшно. Обличчя її було списане зморшками, немов старе полотно — зборками: вони повзли одна на одну, перехрещувалися й губилися в тіні. Шкіра — сіра, землиста, що давно не знала сонця. Очі — дрібні, глибоко посаджені, блищали холодно й зловісно, мов у нічного звіра.

Ніс — довжелезний, викривлений, мов корінь старого дерева: коли вона нахиляла голову, той ніс мало не впинався в землю. А ще здавалося, ніби він справді з заліза — тьмяний, важкий, мертвий. Казали б, удар — і загуде, мов дзвін, тільки дзвін той був би похоронний.