Розділ 6

     Після закінчення пар і ближчого знайомства з «одногрупниками» я не поспішав додому. Усередині гуділо приємне збудження, знав: сьогодні я не піду звичним маршрутом. Тож вирішив трохи політати над Києвом і навідатися до Куцого. Мені конче хотілося поділитися всім, що сталося за день.

Знову перетворившись на того, в кого так «необачно» вселився, і стискаючи в лапах приладдя для лекцій, я відштовхнувся від землі й піднявся вгору, туди, де шум міста стає глухим, а думки — прозорими.

Зима. Кілька днів тому вдарили справжні морози. Київ укрився білою пеленою, мов старовинною картою, на якій кожна вулиця пам’ятала сотні історій. Промені призахідного сонця ковзали по дахах і куполах, забарвлюючи місто від ніжно-рожевого до густо-червоного. Навіть небо не залишалося байдужим: мороз розписав його шарами червоного, помаранчевого, фіолетового — наче хтось невидимий малював просто над головами .

Я пролетів над Володимирською гіркою й мимоволі відзначив, що тут зібралося чимало людей. Вони дивилися на краєвид, не підозрюючи, що між ними й небом зараз пролітає хтось зайвий для їхньої реальності. Піді мною промайнув Володимирський узвіз, потім — темна стрічка набережної, а далі розкинувся Дніпро, скутий кригою, мов зачарований велетень. Я взяв курс на урочище «Угорське».

Праворуч, холодно сяючи, промайнула Арка Свободи — мов мовчазний страж, що бачив значно більше, ніж дозволено пам’яті людей. Я змінив траєкторію й полетів над схилами правого берега, де дерева шепотіли щось своє.

Пролетівши над Конгресно-виставковим центром «Парковий».  Приземлився біля нижньої підпірної стіни Нової Печерської фортеці.

  Я підбіг до стіни й, відсунувши один із камінців, відкрив свій маленький сховок, знайдений ще до вигнання. Акуратно поклав туди лекційне приладдя, після чого знову приховав тайник, заштовхнувши цеглину на місце.

Озирнувся.

Нижня підпірна стіна Нової Печерської фортеці виглядала суворо й мовчазно. Сірий камінь потемнів від вологи й морозу, між швами залягли крихкі язички льоду, а тонкий шар снігу підкреслював кожну тріщину, кожен слід часу. Тут навіть звуки стихали швидше, ніж у місті: кроки глухли, а вітер ковзав камінням, ніби перечитував давно забуті закляття.

Щоб швидше знайти друга, я послав йому телепатичний сигнал.

Тиша.

 Повторив спробу. Цього разу відповідь надійшла — коротка, різка, з присмаком роздратування.

Куцого  знайшов на даху Микільської брами. На мій приліт він ніяк не зреагував. Сидів, дивлячись униз, і повільно водив хвостом з боку в бік. Уся його постать випромінювала злість і настороженість, мов натягнута струна.

Я відзначив про себе, що друг добряче обріс шерстю — радше вже чорною вовною. Тепер він скидався на дивно похмурого, м’якого баранчика.

«Мабуть, і я зараз мав би таку ж густу шерсть, якби міг бути самим собою», — із сумом подумалося мені.

Щоб привернути його увагу, я голосно замурчав. Це подіяло. Куций відірвав погляд від землі й подивився на мене своїми жовтими очима — холодними й настороженими.

— Привіт. На що дивишся? — запитав мурчачи і теж поглянув униз.

Під брамою прогулювалися дві матусі з дітьми, трохи далі йшла молода пара, а збоку тупцювала компанія юнаків — кожен із пляшкою коли в руках.

«Нічого незвичайного», — подумалося мені. — «То що ж або хто міг так розлютити Куцого?»

  Він знову втупився поглядом униз. Тож розмову довелося почати мені. Як же кортіло розповісти про власні успіхи, але я бачив: щось серйозно непокоїть друга. Тому вирішив насамперед з’ясувати причину й, якщо зможу, допомогти.

— Не хочу здаватися нав’язливим, але, може, розповіси, що тебе гризе? — обережно мовив я. — Можливо, тоді стане легше. Як то кажуть, одна голова добре, а дві — ще краще.

Куций раптово перестав водити хвостом. Підвів голову й подивився на мене. Здалося, що в його очах на якусь мить спалахнула надія… та майже відразу згасла. Він тихо хрюкнув:

— Посварився з Хазяїном.

Я здивовано глянув на нього.

«Це ж що мало статися, аби побити горщики із самим Володарем?» — майнуло в голові.

— І що тепер? — тихо запитав я.

Куций подивився на мене так, ніби відповідав без слів:

"Наче я знаю."

Унизу в однієї з матусь заплакала дитина. Пронизливий звук різонув повітря, і мій друг стрепенувся. Хрюкнувши мені коротке «Полетіли», Куций різко відштовхнувся й здійнявся в повітря.

Він летів усе швидше й швидше, мовби тікав від самого себе. Мені ж залишалося лише постійно його наздоганяти, напружено тримаючи темп і боячись відстати. Моє «тіло» з великим зусиллям розвивало шалену швидкість, ніби опираючись власним межам.

Коли Київ залишився позаду, я телепатично послав чортові запитання:

— Куди ми?

Він його проігнорував.

Сонце на той час уже сіло, і темрява вступила у повне право володіння світом. Ніч лягла на землю, стираючи знайомі обриси.

Ми пролетіли Ходосівське городище, потому — ще безліч сіл, що миготіли під нами поодинокими вогниками. Незабаром під нами простягнувся Канів. Куций облетів Чернечу гору й раптово пішов униз, різко знизившись у яр поблизу села з дивною назвою — Хутір-Хмільна.

 Яр дихав темрявою. Сніг тут лежав нерівно — провалювався в чорні пащі промоїн, зависав на зламаних стовбурах, мов кістки давнього звіра. Дерева зійшлися так щільно, що небо губилося між гіллям. Тиша була глуха й важка.

— Нащо ми сюди прилетіли? — запитав я.

— Колись я вже був у цьому місці, — відповів він. — Тож не дивно, що моє підсвідоме чуття знову занесло мене у цей яр.

Він сів на гілку поваленого дерева й, не зводячи з мене погляду, тихо захрюкав:

— Ти хотів знати, чому я посварився з Господарем? — він знову завиляв хвостом. — На Меланку, сподіваюся, ти знаєш, відчиняються ворота в Потойбіччя, і звідти часом до світу людей проходять мешканці тієї сторони. Так от… У ту ніч із зруйнованого склепу, який дивом зберігся з часів, коли на Аскольдовій був цвинтар, полізли біси.