Розділ 5

  Я вже згадував, що мене гнітила неможливість відповідати на парах і брати участь у дискусіях. Тож одного дня я зважився.

Залетівши крізь відчинене вікно до одного з кабінетів, перекинувся через голову й прийняв людську подобу. Під час перетворення тримав у голові образ того, як хочу бути одягненим. І — о диво! — коли підійшов до дзеркала, що висіло тут, із захопленням побачив рудого хлопця у темно-синіх джинсах, світлому худі  та білих кросівках. На зап’ясті — простий годинник, такий, який носять більшість студентів.

Я підняв із підлоги свій пенал і зошит із конспектами, що випали з лап під час перетворення, й попрямував до виходу.

Та ба! Двері приміщення, у яке я залетів, були замкнені. Довелося покласти правицю на замкову щілину й промовити потрібне заклинання. Подібні закляття ми всотуємо з води того місця, у якому з’явилися на цей світ. Як сказав би якийсь айтішник — це система, вбудована всередині нас.

Тихенько клацнув замок, і двері відчинилися. Вийшов у коридор. Зачиняючи їх, знову приклав руку до щілини й промовив слова для замикання. Навіщо залишати двері відчиненими? Створювати комусь проблеми, адже хтось відповідає за цей кабінет? А раптом у ньому зберігається щось цінне?

*****************

Я йшов коридорами фізико-математичного факультету КПІ — довгими, з високими стелями та рядами важких дерев’яних дверей із табличками аудиторій. Стіни, пофарбовані у світлі тони, місцями прикрашали стенди з формулами, оголошеннями й портретами видатних учених. Під ногами рипіла стара плитка, знайома кожному, хто тут навчався.

Піднявся сходами — широкими, кам’яними, з потертою від тисяч кроків поверхнею та металевими поручнями, холодними на дотик. Вийшов на четвертий поверх. Усюди снували купки студентів, хтось жваво обговорював нові предмети, хтось поспіхом переглядав конспекти. Розпочався новий семестр.

Я знайшов свою аудиторію. Простора, із рядами дерев’яних парт, великою дошкою на всю стіну та високими вікнами, крізь які лилося зимове світло. Повітря пахло крейдою й старим папером. Там уже зібралося більше половини моїх «одногрупників».

Зайняв четверту парту. Поруч зі мною сів чорнявий хлопець в окулярах. Декілька митей він дивився на мене, а потім наважився звернутися:

— Привіт. Я Антон. А ти новенький? Перевівся звідкись?

— Так… — протягнув я, у голові вигадуючи подальшу відповідь.

— Тоді будемо знайомі. До речі, як до тебе звертатися? — він простягнув мені руку.

 У відповідь я стиснув її. На його обличчі розпливлася посмішка.

Не встиг представитися, адже до аудиторії  зайшов викладач.

Він пройшов до свого місця. Це був чоловік років тридцяти: підтягнутий, у темному костюмі та світлій сорочці, з коротко підстриженим волоссям і уважними блакитними очима. У його рухах відчувалася впевненість людини, яка знає свій предмет досконало. Він розклав на столі папери й почав зі звичного привітання з початком нового півріччя.

Після цього розпочалася лекція. Предмет називався «Математичний аналіз. Частина друга». Лектор говорив про інтегральне числення.

Коли лекція добігла кінця, він написав на дошці приклад.

— Хто бажає випробувати отримані знання та закріпити матеріал? — звернувся він до аудиторії.

Декілька рук потяглося вгору. У тому числі й моя.

— Виходьте, — викладач указав на мене.

Вийшовши до дошки, я усвідомив, що десятки очей зараз дивляться на мене. Від цього  стало ніяково — але лише на мить. Адже я вже поринув у світ інтегралів. Крейда швидко бігала дошкою, виводячи формули й цифри. За пару хвилин відступив убік, даючи змогу всім роздивитися написане.

Викладач уважно розглядав мою роботу, потираючи лівицею підборіддя. Минула, мабуть, хвилина, за яку моє серце встигло пропустити удар.

— Неймовірно! — вигукнув він. — Ви перший на моїй пам’яті, хто так швидко і, головне, правильно розв’язав цей інтеграл.

Він підвів на мене погляд, і його блакитні очі вп’ялися в мене.

— Чи можу я попросити вас розповісти алгоритм розв’язання для всіх?

— Насамперед  звернув увагу на підінтегральну функцію, — почав я, повертаючись обличчям до аудиторії. — Вона виглядала складною лише на перший погляд, але насправді складалася з добутку функцій, одну з яких зручно винести під знак похідної.

Вказав крейдою на відповідні частини виразу.

— Тому першим кроком  зробив заміну змінної. Позначив внутрішній вираз за нову змінну t — це одразу спростило інтеграл і зменшило кількість дій. Далі  переписав диференціал через dt, і підінтегральний вираз набув стандартного вигляду.

Я на мить зупинився, даючи всім час осмислити сказане.

— Після цього стало очевидно, що інтеграл зводиться до табличного. Тут уже не потрібно було вигадувати нічого нового — достатньо було акуратно застосувати відому формулу.

Провів крейдою по рядку з результатом.

— Наприкінці повернувся до початкової змінної, підставивши замість t вихідний вираз. І, звісно, не забув про сталу інтегрування. Саме ця послідовність — аналіз, заміна змінної, обчислення та зворотна підстановка — дозволила швидко й коректно отримати відповідь.

Я опустив крейду й додав уже трохи тихіше:

— Головне — не поспішати з обчисленнями, а спершу зрозуміти структуру. Коли я вже сів на місце, Стефан Іларіонович поставив очікуване запитання:

— Минулого семестру я вас не бачив. Ви звідкись перевелися?

— Перевівся з Чернігівської політехніки, — відповів я.

— А звати вас як? — продовжував він свій допит.

— Артем Вогняний, — це було перше, що спало на думку.

Викладач кивнув, ніби щось для себе відмітив.

— Ну добре… Сподіваюся, ще зустрінемося, — мовив він, дивлячись просто на мене.

Потім обернувся до аудиторії:

— До зустрічі в середу!

І, зібравши папери, вийшов з аудиторії.

Новий знайомий ляснув мене по плечі.

— Ну ти крутий! Самого Іларіоновича зробити! — вигукнув він із неприхованою гордістю.

До нашої парти  почали сходитися інші студенти.