Розділ 4

Коли ми вийшли з ковзанки, а згодом і з Парку зимових розваг, зупинилися неподалік — чекали на Наталі. Вона саме зайшла до будівлі «Макдональдсу».

Та раптом…

Єва різко притягнула мене до себе. Її рух був настільки несподіваним, що я ледь не втратив рівновагу. Вона говорила швидко, майже шепотом, але в її очах палало якесь вперте, небезпечне світло.

— Зараз ти, Аздаре, обіймеш мене за талію. Я відштовхну тебе, закричу: «Відвали, козел!» — і забіжу до вестибюлю метрополітену. Там і зустрінемося. Я потім усе поясню.

Я дивився на неї, не вірячи власним вухам.

— А Наталі? — вирвалося в мене. — Вона ж шукатиме нас…

Єва навіть не знітилася. Лише трохи нахилилася ближче й продовжила, ніби вже прокручувала цей сценарій у голові десятки разів:

— Ти підеш он за той ріг будинку, — вона лише кинула поглядом в потрібний бік, — і знову приймеш свою буденну подобу.

  Я ковтнув повітря. Усе відбувалося надто швидко.

У наступну мить я притягнув її до себе, так, як вона й просила, але рух вийшов обережним. Моя рука лягла їй на талію, пальці відчули тепло крізь тканину куртки, і в цю ж секунду її тіло напружилося, мов натягнута струна.

Єва зіграла свою роль без жодної фальші.

Вона різко уперлася долонями мені в груди й відштовхнула з такою силою, що я мимоволі зробив крок назад. Її обличчя миттєво змінилося: у погляді спалахнула злість, губи стиснулися, а голос прорізав повітря гостро й гучно:

— Відвали, козел!

Кілька людей обернулися. Саме цього вона й добивалася.

Та попри показну агресію, я встиг помітити деталь, яку сторонні не побачили б ніколи: її пальці тремтіли. Лише мить — і Єва різко розвернулася, не озираючись, і майже побігла до вестибюлю метро. Хода була швидка, зібрана, надто рівна для людини, яка щойно «вибухнула» гнівом.

Я лишився стояти, відчуваючи, як у грудях ще відлунює її поштовх.

Вестибюль станції метро зустрів нас холодним світлом ламп і відлунням кроків. Простір був відкритий і трохи порожній: сірі стіни, скло, метал і постійний рух людей, які поспішали у своїх справах, не помічаючи нічиїх тривог.

— Ну як усе пройшло? — озвалася Наталі, щойно ми зійшлися разом. — Єво, я як тільки прочитала твою есемеску, одразу зрозуміла, що щось відбувається. Може, поясниш, що коїться?

— Так. І мені теж цікаво, — телепатично втрутився я.

Я вже знову був у своїй антропоморфній подобі — невеликим котом із лисячими хвостами — і стояв біля ніг дівчат, намагаючись не привертати зайвої уваги.

Єва зітхнула й заговорила тихіше:

— Ще на ковзанці я помітила, що за нами стежить один чоловік. Він був із двома дівчатками. Такий… пузатий, непримітний на перший погляд, — пояснила вона. — От я й подумала, що буде не зайвим збити його з пантелику, розігравши сварку.

Наталка спершу завмерла, насупивши брови. У погляді з’явилася тривога, змішана з обуренням. Дівчина не любила невизначеності, а думка, що за ними хтось стежив, відверто її лякала. Вона мимоволі озирнулася на вхід у вестибюль, ніби перевіряючи, чи ніхто не йде слідом.
— Ти впевнена?.. — тихо перепитала вона, стискаючи ремінець сумки.

Я відчув, як у мені прокинувся хижий інстинкт. Хвости мимоволі сіпнулися, вуха насторожилися, ловлячи кожен звук довкола. Мені не подобалося, що хтось узяв нас на приціл — навіть якщо це був звичайний на вигляд чоловік.
Ти все зробила правильно, — телепатично передав  Єві. — Але якщо він і справді стежив, то просто так не відступить.

*********************

Прослідкувати за підозрюваним, коли з тобою двоє малолітніх доньок, — ще та задача. Жаба, узявши дівчаток за руки, вийшов за п’ять хвилин опісля того, як трійця молодих людей покинула територію Парку.

Він, не поспішаючи, повів доньок на парковку. Його зелена «Тойота» стояла скраю, найближче до дороги. Наказавши обом сідати до салону автівки, сам він не зводив очей із юнака в червоній куртці.

Від трійці відділилася дівчина в блакитній шкірянці та зайшла до закладу швидкої їжі. «Парочка» лишилася наодинці. Спершу вони трималися поруч, здається, навіть обіймалися. Та раптово хлопець притягнув дівчину до себе, обійнявши за талію. На це блондинка різко відштовхнула його й із вигуком:

— Відвали, козел!

Швидким кроком попрямувала до входу в підземний транспорт.

Хлопчина деякий час постояв, дивлячись услід знайомій, явно не очікуючи від неї такої реакції. Потім, зніяковіло опустивши плечі, попрямував у бік новобудов.

— Тату, то ми вже їдемо? — подала голос молодша, Жана. — Ти ж обіцяв зводити нас ще на скеледром, — нагадала старша донька.

Чоловік зітхнув про себе, подумавши, що якби був сам, то обов’язково прослідкував би за цим типом.

— Тату! — знову покликала Жана. — Йду. Уже їдемо, — відгукнувся він.

Нехотя відвів погляд від того напрямку, куди зник підозрюваний, і сів за кермо автомобіля.

*****************

    Кабінет оперуповноваженого тонув у напівтемряві. Настільна лампа кидала жовте світло на завалений паперами стіл. Ярослав Сніговик, не відриваючи погляду від екрана ноутбука, повільно перегортав справу.

— Ярославе Олексійовичу, — озвався Жаба з порога. — Маю інформацію.

Сніговик підвів очі.

— Слухаю, Климе.

— Я бачив того хлопця. Того самого, що золото збував.

Рука Ярослава завмерла над тачпадом. Лише на мить — але Жаба це помітив.

— Де? — коротко спитав Сніговик.

— У Парку зимових розваг. Вчора. Був не сам —із двома дівчатами. Червона куртка, руде кучеряве волосся. Залицявся до однієї із них.

Ярослав повільно відкинувся на спинку крісла. Схрестив руки на грудях.

— Ти впевнений, що це він? — голос спокійний, але в очах з’явився ледь помітний блиск.

— На дев’яносто відсотків. Обличчя запам’ятав добре. Та сама хода. І… — Жаба трохи помовчав. — Він посварився з дівчиною.