Розділ 3

    Яка ж зима без катання на ковзанах? От і наша компанія так подумала й вирішила навідатися на ковзанку.

Для цього ми обрали найбільшу ковзанку в Києві. Як з’ясувалося, це був залитий льодом стадіон.

У черзі ми простояли недовго, швидко отримали ковзани у пункті видачі — і вже за мить були готові виходити на лід.

Коли я кажу «наша компанія», то маю на увазі себе, Єву та Наталку. Єва, як і колись у Запоріжжі, попросила мене прийняти людський вигляд — мовляв, інакше на ковзанку мене просто не пустять.

Навколо стадіону темніли ялини, припорошені снігом, із колонок лунала жвава музика, а з кафе поруч тягнуло теплим запахом глінтвейну та свіжої випічки. Лід мерехтів під ліхтарями, відбиваючи небо й фігури людей, що ковзали по ньому.

Перші пів години спроб навчити мене їздити на ковзанах не дали жодного результату. Ноги роз’їжджалися в різні боки, а за мить я втрачав рівновагу й падав просто на власне віддзеркалення в льоду.

Сам собі я здавався коровою на кризі, особливо коли дивився на подружок, які з легкістю й навіть граційністю ковзали поруч.

Врешті я гордо заявив, що далі поїду сам. Без підтримки. Самостійно.

Зробив рівно два ковзні кроки — і світ раптом перевернувся. Лід різко підскочив мені назустріч і прийняв у свої холодні обійми так ефектно, що кілька людей  обернулися.

— Це був… елемент, — серйозно пояснив я, лежачи й дивлячись у сіре київське небо. — Називається «лежачий лебідь».

Судячи з поглядів, лебідь вийшов переконливий.

Наталка проїжджала повз і простягнула руку — допомогти, врятувати, підтримати. Я схопився за неї з такою надією, ніби вона була моїм останнім шансом.

І за секунду ми вже їхали разом.

Точніше, їхала Наталка.

А я волочився за нею, як причіп без гальм, не маючи жодного контролю над ситуацією.

— Я не це мав на увазі! — вигукував я, намагаючись зберегти бодай крихту гідності. — Я не готовий до парного катання!

 Після чергового падіння я вже не сердився. Просто лежав, дивився на небо й думав.

Поруч легко й красиво ковзали Єва й Наталка, ніби лід був створений спеціально для них.

— Тепер я розумію людей, — задумливо мовив я. — Щоб красиво ковзати, треба спершу багато разів упасти… або просто бути Євою.

Єва лише усміхнулася.

А я повільно підвівся — і знову поїхав назустріч неминучому.

*********

   Крізь вікно кафе добре проглядалася вся ковзанка. Він сидів просто навпроти — біля самого скла. Поруч із ним розмістилися двоє доньок: восьми та десяти років.

Раптом своїм цупким, уважним поглядом він вихопив у натовпі знайоме обличчя — рудого юнака з кучерявим волоссям. Червона куртка й така ж шапка з балабоном різко контрастували на тлі сірих, білих і чорних курток довкола.

«Цей хлопчина… кхм… Я його вже десь бачив. Так, це ж той самий, що здавав золото в ломбарди й магазини — золото, яке якимось дивним чином потім зникало», — майнуло в нього в голові.

Це був той самий помічник оперуповноваженого — сержант Клим Жаба.