Розділ 2

    Повернувся до готелю. Підлетів до вікна нашого номера й заглянув усередину. Пусто.

«Отже, Єва ще не повернулася», — подумалося мені.

 Полинув до Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки. Адже саме туди поїхала моя подружка. Будівля здіймалася над вулицею важкою, монументальною масою. Світлий камінь фасаду потемнів від часу, але зберіг стриману велич. Високі вікна, розташовані рівними рядами, нагадували очі, що дивляться крізь десятиліття. Центральний вхід підкреслювали строгі архітектурні лінії — без надмірного декору, зате з відчуттям ваги знань, накопичених усередині. Здавалося, сама споруда тримала пам’ять міста, не випускаючи її назовні без дозволу.

Облетівши будівлю навколо, я вже збирався залетіти всередину через напіввідчинене вікно другого поверху над центральним входом, аж раптом помітив її. Єва вийшла з бібліотеки й попрямувала у бік трамвайної зупинки. На її обличчі сяяла усмішка.

«Судячи з усього, зустріч була вдалою», — вирішив я.

Підлетівши до неї, сів їй на плече, не забувши напустити на себе ману, що приховувала мене від людських очей. Потому телепатично звернувся до неї:

— Зустріч добре пройшла? — поцікавився я, аби не мовчати.

— Звісно, — відповіла вона, крокуючи вздовж бібліотечної будівлі й дивлячись уперед.

Вона подумки переповіла мені все: як говорили не лише про ремонт, а про переосмислення простору; як бібліотеку вирішили перетворити на живе місце, де поряд із книжками існуватимуть аудіо історії і цифрові копії історичних документів.

— Ми домовилися створити «живу бібліотеку пам’яті», — продовжила Єва. — Я беру на себе аналіз закритих і напівзабутих фондів, підготовку матеріалів для оцифрування, історичні контексти. Це дасть доступ до того, що ніколи не виходило за межі сховищ: записів спогадів, зошитів, фотографій, які ніби чекали, щоб їх нарешті побачили.

Вона зупинилася на мить, поправила ремінець сумки й пішла далі.

Єва нарешті глянула на мене.

Ми мовчки йшли далі вулицею.

— У тебе більше справ на сьогодні немає? — поцікавився я.

— А що?

— Я подумав… чи не прогулятися нам містом? Подивитися його цікавинки?

Я завмер, чекаючи на відповідь. Раптово зірвався вітер і вдарив у обличчя холодною сніговою мжичкою. Вже вирішив, що вона відмовиться.

— А давай, — сказала вона. — Коли ще мені доведеться побувати в цьому місті. Тільки злізь із мого плеча й прийми людський вигляд.

На цих словах Єва завернула у двір дев’ятиповерхового будинку.

Двір зустрів нас тишею. Сніг лежав нерівними заметами вздовж доріжок, утоптаний мешканцями до темно-сірого кольору. Між будинками стояли голі дерева з чорними, вологими стовбурами, а їхні гілки тихо дзенькали, коли вітер торкався намерзлого льоду. Старі лавки були наполовину занесені снігом, дитячий майданчик завмер у чеканні весни — гойдалки скрипіли, ледь погойдуючись. Цей двір здавався затишним острівцем спокою посеред гомінкого міста.

   Зістрибнувши на сніг, перевернувся через голову. Як кажуть люди, десь у глибині душі я сподівався знову стати самим собою.

Проте сталося так, як мало статися.

Перед Євою постав рудоволосий, кучерявий і блакитноокий хлопець в оранжевій куртці, жовтих спортивних штанях і таких самих жовтих кросівках.

Обернувшись назад,  побачив два лисячі хвости.

— Вуха на голові теж є? — сумно запитав я, уже передчуваючи ствердну відповідь.

Зустрівшись зі мною поглядом, моя супутниця мовчки кивнула. За допомогою заклинання сховав їх від людських очей. Потому дівчина взяла мене під руку й повела геть із двору.

Яким би не був мій вигляд, зір і слух залишалися гіперчутливими. Тож, підвівши голову, помітив на одному з балконів шостого поверху бабцю, що перелякано дивилася на нас і хрестилася. За мить вона зникла у квартирі, але до мене долинув її тремтливий голос, сповнений передчуття сенсації:

— Я щойно таке бачила…

****************

  Ми йшли Фестивальною площею. Зима зробила її стриманою й водночас урочистою: широкий простір був укритий рівним шаром снігу, що тихо поскрипував під ногами перехожих.

  Проминули музичний фонтан. Узимку він мовчав: струмені води спали під крижаним панциром, а металеві форми були припорошені снігом, немов стародавня скульптура, забута часом. Лише уява могла почути тут музику й побачити танець води — спогад про теплі дні, що затаївся до весни.

— Навіщо ти попросила мене змінити образ? І чому весь час тримаєш мене під руку? — поцікавився я, спостерігаючи, як десятирічна дівчинка годує зграю голубів.

— Мені зручніше розмовляти з тим, кого я бачу, а не з голосом, що лунає біля мого вуха. А під руку я взяла тебе, бо мені так захотілося. Можу й відпустити, — вона запитально-виклично глянула мені у вічі.

— Та ні… ні. Мені, навіть, так приємніше й зручніше, — тихо промовив я. І не збрехав. Мені справді подобалося йти поруч із нею саме так.

— Розкажи, як твоя справа? Вдало? — запитала вона.

— Не вдало. Вічна не знає, як мені допомогти. Ще й водяник нагнав. Хоча й підказав, до кого ще можна звернутися.

Вона лагідно погладила мене по плечу.

— Не засмучуйся. Хто шукає — той завжди знаходить.

Її слова подіяли, мов бальзам. Я знав: вона мене розрадить і підтримає.

— А поїхали до білої альтанки «Ластівчине гніздо». Звідти відкривається чудовий вид на Старий Дніпро, — раптом весело запропонувала вона.

І ми рушили до автобусної зупинки.

Того дня  побували в багатьох куточках міста, багато чого побачили й пережили. Та з голови мені не виходила біла альтанка — та мить, коли нам було так добре стояти, пригорнувшись одне до одного, і мовчки дивитися на тихо плинні води великої ріки.